Був один такий час: на важких терезах Вже хиталася доля Вкраїни, А вона, наша ненька, стояла в сльозах В спадiванню страшної хвилини…
По широких степах ще котилась луна, Марний вiдгук крiвавої сiчи, І надходила нiч – непрозора, сумна, Що мов пугач дивилась у вiчи.
Це-не-де серед тишi ще хтось з кобзарiв Грав, неначе прохав на подзвiння; То не дума була, то був лiрницький спiв, Над труною тужне голосiння.
Нiч i тиша сумна присипляла усiх, Навiть тих, хто i в бoю не гнувся… Коли раптом веселий, зневажливий смiх Серед мертвої тишi почувся!
I
Ще ж у памяти свiжа пoдiя була, Як в неволi сконав Кальнишевський! Хто ж сваволець, що має одвагу орла? То смiявся Iван Котляревський!
Вiн спiвав i смiявся. I голос його То лунав соловейковим спiвом, То нараз затихав, – i вiн замiсць того Реготався, охоплений гнiвом.
Вiн до бою не кликав, бо знав, що у снi Спочиває натруджена сила, Що по довгій, столiтнiй козацькiй вiйнi Нiч столiтня тепер наступила!
Вiн не плакав, бо серцем прозрiв, що народ Вiдпочивши вiд бур лихолiття, Зрозуміє причини колишнiх
Та вiн бачив, що люд той не мав голови, Ща вже пан свого краю цурався, – Тодi жовч закипала у нього в крови, I вiн з панства того… реготaвся!
Так минали лiта… І новiтнi спiвцi Вiдгукнулись на голос той дужий; Засвiтились помалу в хатах каганцi, – Прокидався слабий i байдужий.
I збирались один по другiм вояки, I пiд прапором правди святої Виростали з землi, шикувались полки, Чувся поклик: до зброї до зброї!
Не неволя чужа i не сила меча, Гаслом стало: “освiта й наука”; Проти нападу злого i тьми i бича Це найкраща в життю запорука!
Та не всi вирушали, вiдкинувши страх, Як тi лицарi славнi, завзятi, – Ще багато їх спить, поховавшись в норах, Ми не бачимо їх на цiм святi!
Годi ж спати! Прокиньтесь! Ви спали сто лiт! Мабуть виспались добре, нетяги!
Чи ж сховали в душi ви святий заповiт? Чи набралися сил i одваги?
День на дворi! Нас кличе новий наш гетьман, Не гетьман польовий, а культурний, – Тим гетьманом у нас тепер батько Iван, Що вказав нам шлях лiтературний!
Вiн мiж нами тепер. Вiн зiбрав нас усiх. Хто ж на поклик його не озветься?!
Зпоза довгих ста лiт чи ви чуєте смiх? То Iван Кoтляревсьий смiється!
30 серпня, 1903 року.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)