Якось мій батько приніс із парку маленького воробушка. Він сидів там під деревом. Напевно, пробував літати, а сил ще обмаль, от і випав із гнізда.
Воробушек залишився жити в нас будинку. Спочатку він хотів утекти, але потім звик до нового приміщення. Важко передати, яка це смішний птах.
Коли я сідала за стіл, він обов’язково ліз на край тарілки, хотів разом їсти. Мої батьки дуже полюбили птаха. Він був маленький, сіренький, але з характером. Коли на щось гнівався, кусав дзьобом.
Особливо воробушка бісило, коли хтось показував йому мови.
Я дуже хотіла навчити свого вихованця літати, тому часто садила його на дерево, щоб він сам злітав долілиць і розвивав крила. А те й просто підкидала нагору, привчаючи літати. Воробушек ріс і міцнів з кожним днем.
З усіма членами нашої сім’ї птах поводився сміло, сідав на руки, на плечі, дозволяв гладити себе. Він настільки став ручним, що я сміло ходила з ним гуляти, тримаючи на своєму плечі
Один
Як раптом… пурх. Тільки його й бачили
Спочатку ми дуже нудьгували по пташці, але потім зрозуміли, що в рідному середовищі йому буде набагато краще. Напевно, не виявиться жодного людського житла, біля якого б не було горобців. Вони живуть поруч із людиною, начебто неодмінна людська приналежність. Ця невелика пташка не відзначається ні красою, ні співом, але своїм простим видом викликає симпатію
(1 votes, average: 5.00 out of 5)