ЗНОВ СЕЛО Знов село. По блакитному трапу сходить сонце над маревом нив. Я в пальті і у фетровій шляпі, де колись у свитині ходив.
Де колись неповторного літа одягнув я, смуглявий юнак, коли став на заводі робити, не свитину, а теплий піджак. Роки йшли силуетами станцій, що минали на фоні заграв, коли я гострооким повстанцем на шинель піджака проміняв. А коли одлунало й багнети ми змінили на пера, тоді я купив в церобкопі штиблети, став ходити у шляпі й пальті. Я життя вже заповнив анкету, приза першого взяв у бою.
І смуглявим, і ніжним поетом
Вмер мій батько. І брата не стало. Сплять вони під хрестом край села… Нашу хату давно поламали, ту, що нашою і не була. Щоки чують, як котяться перла тихі й теплі… Вертатись пора.
Санітаркою юною вмерла од плямистого тифу сестра. Друга вмерла недавно від раку. Скільки сліз я за нею пролив! А старого й глухого собаку від жалю я з нагана забив.
Ось і школи знайомої мури, і до мене біжать школярі… – Це – поет наш, Володька Сосюра! – їх усмішка –
Вийшов вчитель… Згадки – як намети… Ми говорим про те і про те… – Я не знав, що мій учень поетом, українським поетом зросте… – каже він. Запалив я цигарку, вчитель – теж.
Скільки споминів, слів! Як колись я від нього потайки цигарки в час перерви курив… Марив буть я тоді інженером, вийти з бруду на сонячний шлях…
Бив з рогатки собак і за пера біля школи ходив на руках… Попрощалися. Дощ уже крапа… Марив я…
Як давно це було… Що вернусь я в пальті і у шляпі
З гомінливого міста в село… Ах ви, мрії, ви, милі, дитячі, як обличчя за дальнім вікном… Над селом небо осені плаче, дим заводу пливе над селом… Працювать, працювать, безумовно!
Кожній хвилі нема ж вороття! Ні! Я зовсім іще не заповнив золотої анкети життя.