ВОЛОДИМИР СОСЮРА НАЛЬОТЧИЦЯ ПОЕМА І Біля конторки хлопці п’яні, вгорі вагончики біжать; і труби в синім океані…
Туди летить моя душа. Колись на станції з огнями шумів залюднений перон, і чорним привидом між нами ходив в медалях “фараон”… А ніччю плакали шахтьори, лилась горілка і пісні… Мовчала тьма, мовчали гори, і – в небі золоті огні.
II Родилось з синіми очима, волосся чорне,- і кричить… Востаннє ойкнула: – Юхиме! – і вмерла мати на плечі. І годувала з жалю Ганна, у неї теж синок малий.
Біжать вагончики в тумані,
III Хтось по-французьки влучно цвенькав, коляски, бонни і ляльки,- а на базар дівча маненьке ходило красти житняки. Воно смугляве, синьооке, почує: – Ївго! – і біжить. А світ далекий, світ широкий, і хочеш, як і люди, жить.
І кожний вечір пил із поля та де-не-де в вікні вогонь. Ідуть корови чередою, і тепло пахне молоком. Надмірна праця, дим огидний, а сині пальчики тремтять. Отак її життя невидне йшло од гудка і до гудка. IV
Але, нарешті, вечорниці, там голос Ївги – той дзвінок. А в
І баче над собою очі такі солодкі та ясні… А вітер меле і гергоче, дзвенить і плаче у вікні. Кімната пильна і порожня, в кутку з помиями відро.
А мислі темні і тривожні, як на спідниці перша кров… V Од меленіту жовті руки, з другим побачення в кіно. А серце з перебоєм стука, бо перший розлюбив давно.
У цього макова хустина, він дома пан свого добра. Водив на вистави й картини, і за насіння в клуні брав… VI На фронт попала випадково,- проспала станцію свою.
Кресали, цокали підкови, і от вона уже в бою. Ідуть жіночі батальйони, а німці із землі огнем… І Ївга серед них холоне, залізний вітер їх жене… І першу лінію одбили, ідуть на другу.
Але крик: – Нас обійшли!..- і впала Ївга, блиснув в лице німецький штик. – Еіп Madchen?! – і багнет додолу… А очі теплі і ясні…
Огненне розімкнулось коло, і потекли незнані дні. Котилась армія, мов хвилі, А хтось кричав: – Назад, назад!.. І знов поля і шахти милі, заводи й мітингів гроза…
І з того дня, о сон-лелеко, пройшли тривоги й кров без дна.. . В безодню синю і далеку четверта падала весна. Струнка, смуглява, синьоока, ще й зірка грає на чолі. Вже одгуло під Перекопом, і Ївга знову на селі.
VII А потім місто і панелі, і непа в серце гострий ніж… Це ж ти в обідраній шинелі на розі, вся в сльозах, стоїш!.. Я бачив Ївгу знов і знову, там матюки і плеск вина… “Наган” і гетри малинові,- тепер… нальотчиця вона.
VIII Сашко не раз її “на дєло” у тьму на непманів водив. А десь цвіли червоні села й густішав од заводів дим…
Хотілось вдарить, щоб вітрини дзвеніли знову, як шаблі, аби упали на коліна і жевжики, і куркулі! І кожний вечір томні пані, прислуги, бонни і ляльки,- а руки клоняться, мов п’яні, і в голові туман важкий… І тільки темна ніч настане, почує хтось: – Дайош пальто! А в небі зорі, ніби рани, і кличе, як колись, гудок… О Ївго, Ївго, ночі краля, мій малиновий ніжний цвіт, десь у холодному підвалі зложити голову тобі.
А Івга, ніби вітер маю, то жінка, то стрункий козак… І не застане, не злапає її міліція ніяк. IX
В лице тютюн і очі – ями: такий розхристаний Сашко її з похабними піснями навчає танцювать “танго”.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)