Володимир Миколайович Сосюра (1898-1965)

Володимир Миколайович Сосюра народився на станції Дебальцеве (нині Донецької області) 6 січня 1898 року. Дитячі роки поета пройшли в с. Третя Рота (нині м. Верхнє), у старій мазанці над берегом Дінця. Про цей край Сосюра пізніше образно розповів в автобіографічному романі “Третя Рота”.

В одинадцять років хлопчик пішов працювати в бондарний цех содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурався випадкових заробітків. Початкове утворення одержував під опікою батька, кресляра за фахом, що працював і вчителем, і писарем, і адвокатом,

і шахтарем

В 1911 році В. Сосюра надходить у міністерське двокласне училищу в с. Третя Рота. 14 жовтня 1917 року Лисичанська газета “Голос робітника” друкує його вірш “Плач хвиль”, потім перший вірш українською мовою ” чиВже не час”, а наприкінці жовтня вірш “Товаришеві”, написане в стилі революційного маршу. В 1918 році в складі робочої дружини содового заводу В. Сосюра бере участь у повстанні проти кайзерівських військ, стає козаком петлюрівської армії, входить в особисту варту самого Петлюри. Згодом він утік з її рядів і потрапив у полон до денікінців.

Його розстрілювали як петлюрівця, але

рана виявилася не смертельної, і поет вижив. Судив В. Сосюру й червоний ревтрибунал, і тільки життєва мудрість глави трибуналу, що розглянув у хлопчаті поета, урятувала йому життя

В 1920 році В. Сосюра виявився в Одесі, де його, хворого тифом, прийняли у свої ряди бійці Червоної Армії. В 1920- 1921 роках В. Сосюра воює з білополяками й армією Батьки Махно. Пізніше в поемі “Два Володька” поет робить спробу досліджувати подвійність своєї душі. Цікавим при цьому є один надзвичайно характерний для Сосюри момент: два Сосюра – українець і комуніст – пройдуть в одному Сосюр-поеті поруч, але зовсім різними шляхами.

До певного часу вони між собою боролися, змагаючись один з одним, але потім знайшли компроміс. Цей компроміс знайдений на базі своєрідного розподілу між ними сфер їхнього прояву й взаємного невтручання в ці сфери. Сосюр-комуніст має у своєму володінні винятково сферу свідомості, розумового сприйняття цінності, у той час коли Сосюр-українець неподільно панує в сфері почуття, так би сказати серцевого сприйняття дійсності. Тому в кожній книзі, у кожному з віршів Сосюри можна відразу ж дуже легко відокремити де обоє ці елемента поруч. Вони не тільки взаємно не перемішуються, а навіть друг до друга й не доторкаються.

Разом з тим обоє Сосюри щирі, тому що взагалі щирий Сосюра – поет і людина. І зрозуміло, що радянська влада не має ніяких підстав серйозно обвинувачувати Сосюру в зраді їй, тому що зрозуміло, що своєю свідомістю він належить їй. А що серцем він українець, те це ж не його провина, а його… нещастя. Інша справа, що в області серця він більше на своєму місці, чим в області розуму, але це знову ж таки не його провина, а його нещастя як поета по покликанню

Рання поезія В. Сосюри убирала в себе художні досягнення різних стилів і плинів того часу (символізму, імпресіонізму ). Разом з тим чітко виражені риси його власного стилю: романтика боротьби й любов, гостро відчутий “смак” життя, фарб, звуку, злитість суб’єкта лірики з навколишньою дійсністю. В 1921 році побачив мир збірник Сосюри “Поезії”, що дотепер уважався його першою книгою (знайдений документ коректує цю думку: рукою Сосюри в ньому записане, що в 1918 році був надрукований і виданий перший збірник його поэзий “Пісні крові…”), але він поки не знайдений. У цьому ж 1921 році, виходить поема “Червона зима”, що зробила Сосюру знаменитим. Естетика, з якої народилася “Червона зима” і яку несла лірика В. Сосюри 20-х років (збірники “Червона зима”; “Осінні зірки”, 1924; “Сьогодні”, 1925; “Золоті шуліки”.

1927; “Коли зацвітуть акації”, 1928 і ін.), визнавала й піднімала цінність кожної окремої долі, що зливається з народної, але не губиться, не розчиняється в ній безвісти. З-під пера художника вийшов ряд лисичанських поем: “Оксана” (1922), “Воно”. “Шахтар”, “Сількор”, “Хлоня”. До цих добутків, можна вважати, належала й поема “Махно” (близько 1924), текст якої не зберігся.

Одним з перших проявів інтересу молодої літератури до рідної старовини став віршований роман В. Сосюри “Тарас Трясило” (1926). З 1925 року В. Сосюра повністю віддається літературній роботі, залишивши агитпропаганду, а потім і Харківський університет. Протягом десятиліття (1922-1932) він був членом багатьох літературних організацій (Пролеткульту, “Плуг”, “Загартування”. ВАПЛИТЕ й ін.), постійно брав участь у літературні дискусіях

В 1927 – 1929 роках написав ряд поем. Неупереджена критика вбачає у В. Сосюрі провідного майстра ліричного жанру, але “провладние” критики усе суворіше засуджують творчість поета, увергаючи його в стан глибокої творчої кризи. Настрою розпачу позначилися й на збірнику “Серце” (1931) і, зокрема, на однойменному вірші.

За “націоналістичні ухили” в 1934 році поета виключають із партії й зі Сполучника письменників. У ці кризові роки В. Сосюра майже не пише, займається поетичними перекладами. В 1936 році Сосюру все-таки знову приймають у Сполучник радянських письменників.

У потоці нових сил він вертається до роботи. У наступні роки з’являються збірники “Нові поезії” (1937), “Люблю” (1939). В 1940 р. В. Сосюра завершує своє найбільше лисичанське полотно – роман у віршах “Червоногвардієць”, що увібрав все те, що представляє автобіографічну основу його Творчості 20 – 30-х років: спогаду про дитинство, передреволюційна Донеччина, громадянська Війна, боротьба й любов у якомусь своєму магічному об’єднанні.

Останні передвоєнні книги “Журавлі прилетіли”, “Крізь вітри й роки”, (1940) сповнені мотивами любові до жінки (“Марії”), природи (“Я квітку не можу зірвати”), до Вітчизни. Дві любові поета – до жінки й Вітчизни були єдиним джерелом його поетичного натхнення. Любовну лірику Сосюри найчастіше йменують “Книгою Марії”. Магічна сила імені тільки персоніфікувала магічну силу жінки в житті й творчості поета. Жіночність для нього – квінтесенція краси.

Лірична героїня любовної лірики Сосюри зберігає певний “набір” домінантних рис, зовнішніх і внутрішніх. Це неодмінно длиннокосая красуня із блакитними очами, охоронниця “тихої”, жертовної любові

В 1941 році поет був евакуйований, в 1942 році працював в Українському радіокомітеті в Москві, в 1943 році входив у редакцію фронтової газети “За честь Батьківщини”. Лірикові Сосюри в роки Вітчизняної війни (збірники “У годину гніву”, “Під гул кривавий”, численні публікації в періодиці) проймають два мотиви. Це віра в перемогу й разом з тим не ретушоване зображення людського лиха. Друга книга поезії Сосюри – книга України. Безліч добутків поет присвячує патріотичній темі: протягом цілого життя він завжди сповідається в любові й клянеться у вірності рідній землі.

Причому образ Вітчизни поступово розростається – від маленької Третьої Роти через степове роздолля Донеччини до усього українського світу з неодмінними “ясними зірками” і “тихими водами”. Саме за незгасну любов до України неповторному Володьці судилося випробувати найбільше неприємностей, але ніякі приписання або навіть вироки не змусили його відректися від найбільш дорогого. В 1960 році Сосюра завершує поему “Розстріляне безсмертя”, почату в довоєнний час і опубліковану тільки в 1988 році в журналі “Вітчизна” (№ 1). Є підстави вважати, що початкова частина цього добутку присвячена жертвам сталінського терору і є повсталим з пам’яті фрагментом втраченої поеми “Махно”.

Цінність творчості В. Сосюри не в особливостях його поетичної техніки, а в особливостях того людського явища української часточки радянського періоду, що являє собою зміст його поетичного миру. Це явище ніде не здалося так яскраво й ніде не знайшло такого щирого вираження, як саме в особі Сосюри й у нього наскрізь особистої й наскрізь щирої поезії. І саме ця щирість робить його особливо цікавою людською фігурою в українській радянській літературі

Основні добутки: “Третя Рота”, “Червона зима”, “Солов’їні далечіні”, “Любите Україну”, “Так ніхто не любив”, “Два Володька”, “Марії”, “Мазепа”, “Розстріляне безсмертя”.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.00 out of 5)
Володимир Миколайович Сосюра (1898-1965)