Володимир Маяковський Хмарина в штанах Перекладач: Микола Бажан Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах.
Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975 Пролог Вашу мисль,
Що на мозку замріялась раптом, Як вигодований лакей на канапці бридкій, Дратуватиму серце скривавленим клаптем,
Донесхочу виглумлю, нахабний та їдкий. У мене в душі – жодного сивого волосу, Немає ніжності старечих літ в ній! Світ огро? мивши міццю голосу, Іду – вродливий, Двадцятидвохлітній.
Ніжні! Ви кохання на скрипки вкладаєте. Грубіяни кладуть його на
Ідіть-но учитись – В батисти віталень захована, Поважна чиновнице ангельської ліги! І котра губи перегортає розмірковано, Немов куховарка сторінки куховарської книги.
Хочете – Стану від м’яса скажений, – і, мов небо, міняючись в тонах,- Хочете – Стану ніжний достеменно, Не чоловік, а – хмарина в штанах!
Не вірю, що Ніцци існують прегарні! Славити знову схотів я Чоловіків, залежаних, як лікарня, І жінок, заяложених, як прислів’я. 1 Ви гадаєте, це маячня малярії? Було це, Було в Одесі.
“Прийду о четвертій”,-
В нічну каламуть Пішов од вікон,- Згрудневілий,
Насуплений. Всі канделябри регочуть та іржуть В спину щуплу. Зараз не впізнать мене, здоровила:
Жилаве громадище Стогне, Корчиться. Що може хотіти отакенна брила? А брилі багато хочеться!
Адже здоровайлові байдуже І те, що з бронзи він, І те, що серце – залізко відточене. Вночі хочеться свій передзвін Сховати в м’яке,
В жіноче. І ось, Велетенський,
Горблюсь у вікні, Лобом до шибки розтопленої тулюся. Буде любов чи ні?
Яка – Велика чи малюсінька? Звідки велика в такого тіла? Мабуть, маленьке, Сумирне любеня, Воно шарахає від автомобіля.
Любить, коли коночки дзвенять. Іще й іще, Припавши до дощу,
Лицем до лиця обоє, Жду й тремчу, Обризканий громом міського прибою. Північ, взявши ніж на скін, Наздогнала,
Зарізала,- Ото вам його! Упало дванадцять годин, Як з плахи голова закатованого.
На шибках дощовики сірі Зіскавчались, Плазують низкою,
Наче виють химерні звірі Собору богоматері Паризької. Проклята! Що ж, замале іще горе? Скоро криком перерветься рот.
Чую: Нишком, Наче з ліжка хворий, Сплигнув нерв.
І от,- Спершу почвалав Трохи-трохи, Згодом забігав Стурбовано
Й чітко. Один, потім вдвох і втрьох Вибивають одчайдушну чечітку. Звалилось на нижньому поверсі щось. Нерви
Великі, Маленькі, Всілякі! – Стрибають скажені, І ось Вже у нервів ноги заклякли!
А ніч по кімнаті тванюку простеле,- Із твані не витягтись обважнілому оку. Двері зраз залящали, Неначе в готелі
Щелепів чути цокіт. Увійшла ти, Різка, мов “нате!”,
Мордуючи рукавичок замшу; Промовила: “Знаєте – Я виходжу заміж”. Що ж, виходьте. Гаразд. Покріплюсь.
Бачите – спокійний який! Наче пульс Покійників.
Пам’ятаєте? “Гроші, Любов, Джек Лондон”, – Так ви казали часто,
Я ж тільки й бачив: Ви – Джіоконда1, Яку треба вкрасти! І вкрали.
Знову іду стрівати закохання вихорі, Брів осяваючи дуги. Що ж! І в домі, що геть увесь вигорів, Часом живуть бездомні волоцюги! Дратуєте?
“Менше, ніж у жебрака є срібла, У вас ізумрудів безуму сховано”. Пам’ятайте ж! Помпея загибла,
Коли Везувій було роздратовано! Гей! Панове, Яким до вподоби Блюзнірства,
Злочини, Бійні,- Чи бачили Найстрашнішу подобу – Лице моє, Коли
Я Абсолютно спокійний? І почуваю – “я” Малим би для мене було. Хтось із мене пнеться до нестями. Алло!
Хто говорить? Мама? Мамо!
Син ваш повен прекрасного болю! Мамо! В нього серце палає. Повідомте ж сестер, Люду та Олю,-
Він вже дійшов до краю. Кожне слово, І жарт, і мрія, Що виригає він ротом крізь судому, Викидається, наче гола повія
З горящого публічного дому. Люди нюхають – Печеня невже ж яка? Назганяли народу, Блискучі!
З касками! Геть чоботища!. Гукніть пожежникам: На серце горяще лізуть з ласками. Я сам.
Очі насльозені бочками витягну. Аби от об ребра зіперся. Виплигну! Виплигну!
Виплигну! Виплигну! Звалилися.
Не виплигнеш із серця! На лиці спопелілому Із губ – із багать Вироста поцілуйко – обвуглене и невеличке. Мамо!
Не можу співать. Вогнем пойнялася серця капличка. Обгорілі постаті чисел і слів З черепа, Мов діти із горящого горища.
Так жах, Щоб за небо вхопитися, Звів “Лузітанії”2 руки зловіщі.
Наляканим людям В кватирки лети, Стоока заграво, рвися з пристані! Крик мій останній,- Хоч ти
Про те, що палаю, в століття вистогни! 2 Славте мене! Я не пара великому і багатому.
Над усім, що зроблено, Ставлю “nihil”. Ніколи
Нічого не читатиму. Книги? Що книги? Колись я думав – Книги робляться так: Прийшов поет,
Уста розтягнув у гримаску І зразу заспівав натхненний простак,- Будь ласка! А насправді воно – Доки взятися мають до пісні, Довго ходять, щоб мисль, мовляв, не схибла, І в мулі серця вовтузиться та кисне Уяви йолопувата вібла.
Доки поет собі римами триндика, Викип’ячує вариво з яложених клаптів, Вулиця корчиться без’язика – Їй нічим кричати й балакати. Міст вавілонські вежі,
Запишавшись, зводимо знову, А бог Міста на поля та межі
Валить, Змішуючи слово. Вулиця мукою мовчки запихалася. Крик сторчма вперся в пролиг. Стовбурчились, в горлі застрягши з галасом,
Тулуби таксі та візників кволих. Груди спішоходили. Гірш за сухоти. Місто дорогу тьмою замкнуло.
І коли – Нарешті! – В майданів прольоти Тисняву паперті з горла зіпхнула, Гадалося:
В хорах архангелового хоралу Бог іде й прирікає до смерті! А вулиця присіла і загорлала: “Ходімо жерти!” Гримірують місту Круппи і Круппики Брови, наставлені сторч,
А в устах Померлих слів розкладаються трупики, Тільки два живуть і гладшають: “наволоч” Та ще якесь,
Здається – “борщ”. Поети, розм’якнувши в тисняві, Кинулись од вулиці з розпатланим чубом: “Як двома такими виспівать І панну, Й кохання, І квітку під дубом?” А за поетами – Цілі зливи:
Студенти, Повії, Підрядчики. Панове!
Спиніться! Не жебраки ви, Ви не смієте жебрачити! Нам, здоровезним, З дужою хваткою, Їх чавити треба, не слухати нишком,- Їх,
Що присмоктались безплатним додатком До кожного двоспального ліжка! Чи їх нам уклінно просити: “Дай снаги мені!”
Благати про гімни, Про ораторії! Ми самі творці у полум’янім гімні – В шумі фабрики та лабораторії. Чого шукатиму в Фаусті,
Що в феєричній ракетці Шугає з Мефістофелем небесним паркетом! Я знаю – Цвях у моїй підметці Жахливіший за фантазію Гете! Я,
Найзлатоустіший, Що з слова одного Голод тамую неситому,
Кажу вам: Найменша крихтинка живого Коштовніша за те, що робив й робитиму! Слухайте! Мовить,
Стогнучи й кричачи, Сьогоднішнього дня зойкогубий Заратустра! Ми З лицем-простирадлом, заспаним уночі,
З губами, обвислими, мов люстра, Ми, Каторжники міста-лепрозорія,
Де золото й бруд роз’ятрили проказу,- Ми – як блакиття Венецій прозоре, Вмите морями й сонцями відразу!
Плювать, що в Гомера Й Овідія інші Люди за нас, І що ми – не ті.
Я знаю – Сонце померкло б, уздрівши Наших душ поклади золоті! Жили й м’язи – певніш за молебні. Нам не личить благати час! Ми – Кожен – Стискаєм в руці велебно
Світів рушальний пас! Оце повело на Голгофи естради Петрограда, Одеси, Києва, Москви, І кожен кричав
Аж до надсади: “Розіпніть його! Ви!” Але мені – Люди
Й ті, що завдали муки,- Ви мені над усе дорожчі й ближчі. Бачили, Як собака лиже руку, Руку, що його періщить?!
Я, Заглумлений від сьогоднішніх людей, Наче довгий, Скабрезний анекдот,
Бачу того, хто горами часу гряде І кого не бачить ніхто, Де око в людини вривається куце, Як орд голодних потік,
В терновім вінку революцій Гряде шістнадцятий рік.