Володимир Маяковський Хмарина в штанах

Володимир Маяковський Хмарина в штанах Перекладач: Микола Бажан Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах.

Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975 Пролог Вашу мисль,

Що на мозку замріялась раптом, Як вигодований лакей на канапці бридкій, Дратуватиму серце скривавленим клаптем,

Донесхочу виглумлю, нахабний та їдкий. У мене в душі – жодного сивого волосу, Немає ніжності старечих літ в ній! Світ огро? мивши міццю голосу, Іду – вродливий, Двадцятидвохлітній.

Ніжні! Ви кохання на скрипки вкладаєте. Грубіяни кладуть його на

литаври й труби. А себе, от як я, вивернути не здолаєте, Щоб увесь був – самі лише губи!

Ідіть-но учитись – В батисти віталень захована, Поважна чиновнице ангельської ліги! І котра губи перегортає розмірковано, Немов куховарка сторінки куховарської книги.

Хочете – Стану від м’яса скажений, – і, мов небо, міняючись в тонах,- Хочете – Стану ніжний достеменно, Не чоловік, а – хмарина в штанах!

Не вірю, що Ніцци існують прегарні! Славити знову схотів я Чоловіків, залежаних, як лікарня, І жінок, заяложених, як прислів’я. 1 Ви гадаєте, це маячня малярії? Було це, Було в Одесі.

“Прийду о четвертій”,-

сказала Марія. Вісім. Дев’ять. Десять. Ось і вечір

В нічну каламуть Пішов од вікон,- Згрудневілий,

Насуплений. Всі канделябри регочуть та іржуть В спину щуплу. Зараз не впізнать мене, здоровила:

Жилаве громадище Стогне, Корчиться. Що може хотіти отакенна брила? А брилі багато хочеться!

Адже здоровайлові байдуже І те, що з бронзи він, І те, що серце – залізко відточене. Вночі хочеться свій передзвін Сховати в м’яке,

В жіноче. І ось, Велетенський,

Горблюсь у вікні, Лобом до шибки розтопленої тулюся. Буде любов чи ні?

Яка – Велика чи малюсінька? Звідки велика в такого тіла? Мабуть, маленьке, Сумирне любеня, Воно шарахає від автомобіля.

Любить, коли коночки дзвенять. Іще й іще, Припавши до дощу,

Лицем до лиця обоє, Жду й тремчу, Обризканий громом міського прибою. Північ, взявши ніж на скін, Наздогнала,

Зарізала,- Ото вам його! Упало дванадцять годин, Як з плахи голова закатованого.

На шибках дощовики сірі Зіскавчались, Плазують низкою,

Наче виють химерні звірі Собору богоматері Паризької. Проклята! Що ж, замале іще горе? Скоро криком перерветься рот.

Чую: Нишком, Наче з ліжка хворий, Сплигнув нерв.

І от,- Спершу почвалав Трохи-трохи, Згодом забігав Стурбовано

Й чітко. Один, потім вдвох і втрьох Вибивають одчайдушну чечітку. Звалилось на нижньому поверсі щось. Нерви

Великі, Маленькі, Всілякі! – Стрибають скажені, І ось Вже у нервів ноги заклякли!

А ніч по кімнаті тванюку простеле,- Із твані не витягтись обважнілому оку. Двері зраз залящали, Неначе в готелі

Щелепів чути цокіт. Увійшла ти, Різка, мов “нате!”,

Мордуючи рукавичок замшу; Промовила: “Знаєте – Я виходжу заміж”. Що ж, виходьте. Гаразд. Покріплюсь.

Бачите – спокійний який! Наче пульс Покійників.

Пам’ятаєте? “Гроші, Любов, Джек Лондон”, – Так ви казали часто,

Я ж тільки й бачив: Ви – Джіоконда1, Яку треба вкрасти! І вкрали.

Знову іду стрівати закохання вихорі, Брів осяваючи дуги. Що ж! І в домі, що геть увесь вигорів, Часом живуть бездомні волоцюги! Дратуєте?

“Менше, ніж у жебрака є срібла, У вас ізумрудів безуму сховано”. Пам’ятайте ж! Помпея загибла,

Коли Везувій було роздратовано! Гей! Панове, Яким до вподоби Блюзнірства,

Злочини, Бійні,- Чи бачили Найстрашнішу подобу – Лице моє, Коли

Я Абсолютно спокійний? І почуваю – “я” Малим би для мене було. Хтось із мене пнеться до нестями. Алло!

Хто говорить? Мама? Мамо!

Син ваш повен прекрасного болю! Мамо! В нього серце палає. Повідомте ж сестер, Люду та Олю,-

Він вже дійшов до краю. Кожне слово, І жарт, і мрія, Що виригає він ротом крізь судому, Викидається, наче гола повія

З горящого публічного дому. Люди нюхають – Печеня невже ж яка? Назганяли народу, Блискучі!

З касками! Геть чоботища!. Гукніть пожежникам: На серце горяще лізуть з ласками. Я сам.

Очі насльозені бочками витягну. Аби от об ребра зіперся. Виплигну! Виплигну!

Виплигну! Виплигну! Звалилися.

Не виплигнеш із серця! На лиці спопелілому Із губ – із багать Вироста поцілуйко – обвуглене и невеличке. Мамо!

Не можу співать. Вогнем пойнялася серця капличка. Обгорілі постаті чисел і слів З черепа, Мов діти із горящого горища.

Так жах, Щоб за небо вхопитися, Звів “Лузітанії”2 руки зловіщі.

Наляканим людям В кватирки лети, Стоока заграво, рвися з пристані! Крик мій останній,- Хоч ти

Про те, що палаю, в століття вистогни! 2 Славте мене! Я не пара великому і багатому.

Над усім, що зроблено, Ставлю “nihil”. Ніколи

Нічого не читатиму. Книги? Що книги? Колись я думав – Книги робляться так: Прийшов поет,

Уста розтягнув у гримаску І зразу заспівав натхненний простак,- Будь ласка! А насправді воно – Доки взятися мають до пісні, Довго ходять, щоб мисль, мовляв, не схибла, І в мулі серця вовтузиться та кисне Уяви йолопувата вібла.

Доки поет собі римами триндика, Викип’ячує вариво з яложених клаптів, Вулиця корчиться без’язика – Їй нічим кричати й балакати. Міст вавілонські вежі,

Запишавшись, зводимо знову, А бог Міста на поля та межі

Валить, Змішуючи слово. Вулиця мукою мовчки запихалася. Крик сторчма вперся в пролиг. Стовбурчились, в горлі застрягши з галасом,

Тулуби таксі та візників кволих. Груди спішоходили. Гірш за сухоти. Місто дорогу тьмою замкнуло.

І коли – Нарешті! – В майданів прольоти Тисняву паперті з горла зіпхнула, Гадалося:

В хорах архангелового хоралу Бог іде й прирікає до смерті! А вулиця присіла і загорлала: “Ходімо жерти!” Гримірують місту Круппи і Круппики Брови, наставлені сторч,

А в устах Померлих слів розкладаються трупики, Тільки два живуть і гладшають: “наволоч” Та ще якесь,

Здається – “борщ”. Поети, розм’якнувши в тисняві, Кинулись од вулиці з розпатланим чубом: “Як двома такими виспівать І панну, Й кохання, І квітку під дубом?” А за поетами – Цілі зливи:

Студенти, Повії, Підрядчики. Панове!

Спиніться! Не жебраки ви, Ви не смієте жебрачити! Нам, здоровезним, З дужою хваткою, Їх чавити треба, не слухати нишком,- Їх,

Що присмоктались безплатним додатком До кожного двоспального ліжка! Чи їх нам уклінно просити: “Дай снаги мені!”

Благати про гімни, Про ораторії! Ми самі творці у полум’янім гімні – В шумі фабрики та лабораторії. Чого шукатиму в Фаусті,

Що в феєричній ракетці Шугає з Мефістофелем небесним паркетом! Я знаю – Цвях у моїй підметці Жахливіший за фантазію Гете! Я,

Найзлатоустіший, Що з слова одного Голод тамую неситому,

Кажу вам: Найменша крихтинка живого Коштовніша за те, що робив й робитиму! Слухайте! Мовить,

Стогнучи й кричачи, Сьогоднішнього дня зойкогубий Заратустра! Ми З лицем-простирадлом, заспаним уночі,

З губами, обвислими, мов люстра, Ми, Каторжники міста-лепрозорія,

Де золото й бруд роз’ятрили проказу,- Ми – як блакиття Венецій прозоре, Вмите морями й сонцями відразу!

Плювать, що в Гомера Й Овідія інші Люди за нас, І що ми – не ті.

Я знаю – Сонце померкло б, уздрівши Наших душ поклади золоті! Жили й м’язи – певніш за молебні. Нам не личить благати час! Ми – Кожен – Стискаєм в руці велебно

Світів рушальний пас! Оце повело на Голгофи естради Петрограда, Одеси, Києва, Москви, І кожен кричав

Аж до надсади: “Розіпніть його! Ви!” Але мені – Люди

Й ті, що завдали муки,- Ви мені над усе дорожчі й ближчі. Бачили, Як собака лиже руку, Руку, що його періщить?!

Я, Заглумлений від сьогоднішніх людей, Наче довгий, Скабрезний анекдот,

Бачу того, хто горами часу гряде І кого не бачить ніхто, Де око в людини вривається куце, Як орд голодних потік,

В терновім вінку революцій Гряде шістнадцятий рік.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Володимир Маяковський Хмарина в штанах