В вечірню годину, де в зорях долина. Де вогником світиться дім, Шумить під вікном молода тополина.
Неначе у серці моїм. Там юність ходила у росах до хати І жевріла цвітом вона, Там батько не спить і задумалась мати, Ота, що у світі одна.
Синів виростали, не зводили з ока. Любили в житті над усе, Шумить під вікном тополина висока, Мов звісточку дальню несе. А вогник їм сяє, мов спогад про сина,
Не все ж повертає назад. І журиться вікнами наша хатина, І шепче задумливий сад. Та де б не ходив я в далекій дорозі, В чужім чи у ріднім краю,
Я згадую
Бо світиться вогник у темнії ночі. Мов кличе додому мене!
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло): Вогник у рідній оселі… Там батько й мати в тривозі очікують сина чи доньку. Спочатку зі школи, з прогулянки, з першого побачення, потім – з далекої дороги. Всім, хто бачить той вогник, хто прямує до нього, кого він кличе, теплом зігрівається серце – їх там чекають, їх люблять, про них турбуються.
Тож не можна забувати дороги до рідного дому, не можна не думати про найближчих людей – батька й матір, слід частіше відвідувати їх, надсилати звісточки, адже завжди вони вдивляються, чи не майне за вікном хоч тінь їхніх уже дорослих сина чи доньки, котрі для них завжди залишатимуться дітьми.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)