Термін “художній образ” використовується в мистецтвознавстві у двох основних значеннях. У широкому розумінні образом називають специфічну форму відображення та пізнання дійсності в мистецтві, на відміну від тих форм зображення, якими користуються, з одного боку, в науці, з іншого – у повсякденно-практичній сфері людської життєдіяльності. У вузькому розумінні образом називають специфічну форму буття художнього твору в цілому й усіх складових його елементів зокрема.
Загальноприйнятим у сучасному літературознавстві є визначення
Художній образ як форма відображення дійсності
В основі художнього образу як специфічної форми відображення дійсності лежить первинний, або так званий чуттєвий образ.
Конкретно-чуттєва основа, з одного боку, відрізняє художній образ від такої форми відображення, як схема, в якій відображене життя втрачає свої живі риси і схематизується, з іншого боку, споріднює його з тією звичайною формою відображення дійсності, якою ми користуємось у побуті, у нашому повсякденному спілкуванні. Говорячи про щось, висловлюючи якісь думки, ми, найчастіше, не абстрагуємося від їхнього конкретно-чуттєвого змісту, не схематизуємо його, а тримаємо в пам’яті й намагаємося викласти у вигляді більшою чи меншою мірою живого уявлення. Від повсякденних форм уявлення дійсності художній образ, по-перше, відрізняється своєю емоційністю, точніше настановою на підкреслено-емоційний характер вираження тієї думки, формою вияву якої є чуттєвий образ. По-друге, від звичайного уявлення художній образ відрізняється узагальненістю свого змісту.
Художній образ – це не копія дійсності, це вузькофактографічне, натуралістичне її відтворення, яке має місце, скажімо, в газетних репортажах чи творах документального характеру. В мистецтві чуттєвий образ цінний не сам по собі, не як пряме і максимально повне відображення дійсності, а в тій мірі, в якій він здатний уособлювати собою якийсь більш загальний, ніж конкретно-фактологічний, зміст. Віддзеркалена в чуттєвому образі дійсність таким чином постає в мистецтві як форма вираження такої ідеї, що узагальнює, розширює конкретно-чуттєвий зміст одинично поданого факту. Використовуючи наукову термінологію, можна сказати, що конкретно-чуттєва форма одиничного в мистецтві слугує засобом втілення загального. Один з мистецтвознавців, О. Андреев, так роз’яснює це положення на матеріалі живопису: “Візьмімо, наприклад, – пише він, – картину П. Брейгеля “Сліпі”: на ній зображені люди, що повільно бредуть ланцюжком, тримаючись за плече товариша, який іде попереду.
Передній з них, спіткнувшись, падає і тягне за собою наступного. Глядач бачить: ще одна мить і увесь ланцюжок спіткає та ж сама доля. Живописець показав тут, здавалося б, конкретну, одиничну, побутову сцену. Проте це лише найелементарніший рівень прочитання змісту картини. Глибше проникнення до її змісту дає змогу витлумачити брейгелівських сліпих як певний узагальнений символ – образ людства, яке не знає і не бачить, куди воно йде”.
Художній образ як специфічна форма відображення дійсності відрізняється не лише від повсякденних уявлень, а й від тієї форми вираження світу, якою користується наука, а саме – поняттєвої. Як і художній образ, наукове поняття належить до вторинних форм відображення дійсності. Подібно до художнього образу поняття відрізняється від повсякденних уявлень мірою узагальненості свого ідейного змісту. Проте, на відміну від художнього образу, в якому предмет відображення відтворюється у його чуттєвому образі, поняття, відображаючи предмет, абстрагується, тобто відходить від його одиничної, конкретно-чуттєвої форми. Якщо в художньому образі загальне, тобто сукупність тих суттєвих відмінних рис, що характеризують певний клас об’єктів, подається у формі індивідуального, конкретно-чуттєвого, – у формі самого життя, то в понятті загальне постає у формі думки, а точніше у формі низки логічно взаємопов’язаних думок про суттєві й відмінні ознаки відображуваного предмета.
Наприклад, в енциклопедії дається таке наукове пояснення явища грози, тобто її поняття: “Гроза – явище в атмосфері, коли у купчасто-дощових хмарах або між хмарами і земною поверхнею виникають електричні розряди (блискавки), що супроводжуються громом. Як правило, при грозі бувають сильні зливи, інколи з градом, сильні вітри”. “Як бачимо, – коментує це визначення А. Дрьомов, – тут описуються основні ознаки грози та пояснюються її причини. Ці ознаки однаковою мірою визначають десятки і сотні гроз, оскільки в них виражена сутність явища.
Але, читаючи енциклопедію, ми не відчуваємо якусь певну грозу, саме цю грозу. Ми не бачимо форми і кольору хмар, палахкотіння блискавок, не бачимо лісу та поля під час дощу, не чуємо грому, не відчуваємо, як сприймає грозу людина. Тут немає живої картини, немає конкретної грози, немає її індивідуальних, конкретно-чуттєвих особливостей.
Вчений і не ставить перед собою такої мети. Спостерігаючи різні грози, він виявляє їхні загальні риси і формулює поняття грози, свідомо відволікаючись від індивідуальних, конкретно-чуттєвих форм цього явища природи. Зовсім по-іншому підходить до відображення грози митець”. Проілюструємо це на прикладі описів картини грози, поданих: 1) в оповіданні С. Васильченка “Дощ” і 2) у повісті А. Чехова “Степ”:
1) “…десь далеко, за темною смугою лісу, обізвався грім.
Легко й радісно зітхнув хуторський парк із столітніми
Дубами, тихо забриніли маленькі шибки в низенькій хаті-
Землянці, що притулилася самотня до панського парку. Пішла
Хвиля, аж засвистіла, по ланах засохлого жита. Щось насувало
Грізне. Потемніло, завітрило, закрутила курява. Гримнуло
Ближче, немов звалив хтось на поміст деревину, загуркотіло
Й покотилось у небі.
Вітер ущух. Між листом зашелестів густий, рівний дощ. А на небі зчинилася гуркотнява: кидало колоддям, ламало, трощило й луною розкочувався гук над хмарами по широких небесних просторах.
Тихо шуміла трава під бризками, захлинаючись ковтала воду суха земля, пирскало й плюскотіло віття на дереві.
Вип’яли лани проти хмар широкі груди й заніміли: сипте, хмари, давайте, до живого промочіть моє жагуче серце…
Хмара сіяла й сіяла, – щедро, не жалуючи”.
2) “Налево, как будто кто чиркнул по небу спичкой,
Мелькнула бледная, фосфорическая полоска и потухла.
Послышалось, как где-то очень далеко кто-то прошелся по
Железной крыше. Вероятно, по крыше шли босиком, потому
Что железо проворчало глухо”.
І в першому, і в другому описі грози відтворюються, хоча й у різній формі, певні суттєві ознаки цього природного явища, тобто те загальне, що можна назвати ідеєю грози. Проте, на відміну від наукового поняття, в художньому образі це загальне, ця ідея грози відтворена у формі одиничної, конкретно-чуттєвої її картини, чуттєвого образу, який позначений рисами індивідуально-неповторної, глибоко-осібної манери світосприйняття.
Художній образ відрізняється від поняття не лише формою вираження ідеї відображуваного предмета, але й її змістом. Якщо завдання поняття полягає в тому, щоб описати предмет об’єктивно, таким, яким він є в дійсності, абстрагуючись при цьому від суб’єктивних оцінок його значущості, то художній образ, навпаки, має на меті подати об’єктивну картину змальовуваної дійсності у формі її суб’єктивно-емоційного сприйняття, тобто такою, якою її бачить і емоційно переживає автор. Міра суб’єктивності, хоча й завжди наявна в художньому образі, може бути в ньому більшою або меншою в залежності від способу світосприйняття митця й тих художніх принципів, які він сповідує.
Так, реалістичне відображення світу вимагає об’єктивних картин відображуваного. Навпаки, символічне відображення дійсності характеризується високою мірою суб’єктивності, яка межує з цілковитою відмовою від зображення дійсності у формі її об’єктивного існування.
Образ як форма буття художнього твору
Група вторинних значень поняття “образ” з’являється у зв’язку з необхідністю позначення внутрішньої специфіки кінцевого результату форм
Образного мислення, тобто матеріального його відтворення за допомогою фарб (у живописі), звуків (у музиці), слів (у літературі). Оскільки в цілому кінцевим результатом образного мислення, що реалізує себе в ході відображення дійсності, є художній твір, то, у принципі, будь-який естетично значущий його елемент, тобто будь-яке життєве явище, у ньому відтворене, може бути назване образом. У художньому творі кожен з таких образів виступає як відносно автономна одиниця чи окремо взята клітинка того складного й цілісного образного організму, яким, по суті, є увесь художній твір.
Стосовно літературно-художнього твору з цієї точки зору образами називають як окремі словесні уявлення, так звані “мікро-образи”, чи словесні образи (під якими найчастіше розуміють тропи та різноманітні синтаксичні фігури), так і більш значні смислові одиниці твору або його “макро-образи”, до яких відносять зображених у творі людей, тварин і т. д. (образи-персонажі, оповідачі, розповідачі). їхнє природне (образи-пейзажі) та речове (образи-інтер’єри) оточення.
В особливу групу образів літературно-художнього твору виокремлюють так звані образи автора й читача. На відміну від попередньої групи образів, які виступають у творі як об’єкт зображення, авторський і читацький образи складають групу образів, пов’язаних із суб’єктами зображення, сприйняття та оцінки зображуваних у творі об’єктів, тобто такими образами, які немовби збоку спостерігають за зображуваними подіями, певним чином оцінюючи їх. Під образом автора в цілому розуміють явище втіленості самого автора-творця в його творінні, під образом читача – явище включеності до твору, врахування й передбачуваності автором потенційних читацьких оцінок того, про що у творі розповідається.
Образом, нарешті, називають і ввесь твір у цілому, маючи на увазі при цьому насамперед спосіб специфічної смислової його організації, численні елементи якої, врешті-решт, виступають як видозмінювані форми прояву якогось єдиного смислового цілого: “…на питання, “де” образ у творі? – пише С. Бочаров, – можна відповісти: всюди. Образність є взагалі буття художнього твору, його “матерія”. Характери героїв, сюжетні положення, композиційна будова мовлення, особливості мови, авторської та дійових осіб, вся ця видима плоть, “тканина” літературного тексту, модифікації образу, його “перетворення”, форми, конкретні обриси”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)