Вишенський І. Твори / З книжної української мови перекл. В. Шевчук; передм. і приміт. В. Шевчука. – К.: Дніпро, 1986. – 247 с. ЧЕСНІЙ І БЛАГОГОВІЙНІЙ СТАРИЦІ (старша інокиня) ДОМНІКІЇ1 БАЖАЄ В ГОСПОДІ РАДІТИ І ПРАГНЕ СПАСІННЯ ІОАНН-МАНДРІВНИЧИЙ
Пише до мене пан Юрко2, що я постраждав від диявола, коли відійшов до Унева3; і те сказав перш за все задля народної користі, міркуючи про ліпше з доброго. Він приводить у приклад Христа, який милосердствував про народ і який виводив людей у пустелю не заради любові до пустелі, але з огляду на мучительну і заздрісну
До цього місця переказ його слів та інше.
На ту мову можна було б і не відповідати зовсім, йдучи за власним сумлінням, щоб не досаждати богу, а не годити людям, однак, коли говорить дружелюбно, то дружелюбно відповідаю і не для
Перше, чому я дивуюся, що пан Юрко, знаючи, яке людське єство немічне, підвладне пристрастям, грішне і зв’язане всіма узами повітряних духів зла – без випробування, спокуси, покарання, просвічення і звершення, за Дионисієм Ареопагітом, ставить його не серед недужих, а чинить і розуміє людину відразу здоровою, просвіченою і довершеною5. Інший не зважився б і вві сні пройти таке випробування, а пан Юрко його садовить на Христовому місці перш, ніж зцілити пристрасті, і віддає Христову честь, коли каже: “Христос так чинив, і ти отак твори” і до того покликаних примушує й притягає, щоб носили неправдиву славу і не від бога діло починали, але догоджали людському бажанню, піклуючись про звільнення від гріха. У тому пан Юрко йде супроти законного сліду святих отців, (і є то велика єресь), які, маючи владу, самі на діла святого духа не наскакували; вони по собі встановили існуючі ступені того благодатного дару і закопали межу, тобто визначили, у який спосіб боголюбець має дійти до істинного розуму і якими способами, ділами, трудами, подвигами з’явили вони також, які мають настати знамення, щоб завести ветхого чоловіка в майбуття, і де є кінець, тобто показали, як досягти межі безпристрасності; крім того, ознаймили, як, досягши того безпристрасного пристановища, чекати повеління від бога на діло служби йому, а не самому, без божої помочі, вискакувати на герць. Бо коли б хтось хотів би починати або ж починав, то без бога, кажуть святі, такий не тільки нічого не досягне, але ще впаде у звабу і самозаконну єресь.
Чи не бачиш, пані Домнікіє, як пан Юрко не знає нашого сліду, що за чином та ступенем приводить до бога, але відразу вискочив на верховний Христовий ступінь і упав у гордісність думки – велить тому давати користь іншим, хто сам ще не очищений і не позбувся мирських пристрастей.
Придивися, пані, як наділяють їх чорнилом хитрості (а не словами святого духа) виховані шкільні казнодії, які, вхопивши собі спосіб латинської єресі, зараз у школах говорять, проповідують і вчать, а чистого й безпристрасного життя не хочуть і відкинули після шкільної науки слід, що його показали святі. Перше, церковній службі в славослов’ї, подяці й молитві не потрібні, не вміють-бо в церкві ані читати, аиі співати, тільки стоять, як і найпростіші, не вдаючись до помочі церковній потребі богохвалення. З такої науки і заживання в той хитрий спосіб латинських наук я не бачу користі: ні попа, ні диякона, ані іншого священичого чина служителя не знають, тільки оті риторичні байки, отож і повертаються, і відходять до тих досконаліших байок, родичів цих, тобто до латині: близьке до свого духу тягнеться і приліплюється. Але я б радив нашим фундаторам благочестя у Львові6: по-перше, узаконити церковну службу благочестя і славослов’я і научити того дітей; також, утвердивши свідомість віри благочестивими догматами, вже по тому не забороняти торкатися зовнішніх управностей для відома. Я не ганю граматичне вчення і ключ до пізнання складів та речень, як деякі гадають і так кажуть: “Оскільки сам не вчився, через це нам заздрить і забороняє”.
Таке, знаю, перш за все пан Віталій, волинський казнодія, кидав7. Але від цього я зовсім не печалюся і байдуже мені до наклепу й приниження, і не соромлюся брехні, яку накладає на мене заздрість. Сама суть сліду тісного шляху, що веде до вічного життя, хай кожному це звістить. Не про сором учитися я кажу, а щоб не відпали від благочестя, турбуюсь, а що багато хто постраждав, відомо вам.
Навіщо б я мав заздрити ученню злобних піднебесних аероповітряних духів, що тягнуть до погибелі, коли пішов тісним шляхом, що веде у вічне життя, взяв-бо в промисел віри Христовий євангельський розум – ось доказ, що на мене брешуть од заздрості. Мене-бо задовольняє простий і нехитрий Христос, таж у ньому всі скарби премудрості й розуму. Таку саму, певно, нанесуть огуду наклепники і на апостола святого Павла, ніби від заздрості Павло остерігає колосян, щоб відійшли від тієї поганської латинської науки, бо ті наклепники нині в ту сіть учення злобних піднебесних духів умоталися, а Євангеліє повергли.
Апостол Павло до колосян такими словами вістить: “Стережіться, щоб ніхто вас не звів філософією та марною оманою за пepeданням людським, за стихіями світу, а не за Христом, бо в ньому тілесно живе вся повнота божества”8. І, гадаю, не через заздрість до наук каже таке Павло, але остерігає, щоб не зав’язнути у звабу від Христової любові. Так подібно думай і про мене – про засторогу, яку я висловив. Я не ганю високовправні знання, але ганю те, що теперішні наші нові руські філософи не можуть нічого прочитати у церкві – ані того самого Псалтиря, ані Часослова. А виходить, що коли хтось щось трохи й знає, а досягне якогось рядка арістотельських байок, уже Псалтир читати соромиться і ні в що ставить будь-яке церковне правило, бо вважає його простим і дурним. Отож не бачу я інших, окрім тих, які виховуються простою наукою нашого благочестя, – це такі чинять церковний подвиг і носять його, а учні латинських байок, так звані казнодії, трудитись у церкві не хочуть, тільки комедії ладять і грають. І не дивно!
Приведу притчу. Коли хто трохи науки зовнішньої здобув, подібний стає коневі, якого виховували у стайні і тримали в путах. Він, дочекавшись теплого часу, коли відчує траву і буде випущений, не дасться піймати від гри, скакання і шаління через свавільну владу свою.
Це так, власне, як хто з догматів благочестя буде випущений у латинське мудрування та хитрість, – тоді вже невідомо, як його ухопити, спутати та й притягти до благочестя. Бо латинської зваби трава така солодка, що хто свавільно спробував її волі на широкому полі заживати, той не хоче у стайні благочестя на законних прив’язях живитися найліпшим вівсом істинної науки. Там-бо є у латини сваволя, там є чистець після смерті мудрим безсоромникам, розпутникам і розкішникам, а в нас, дурної Русі, чистця після смерті немає, а тільки (перебування), перш ніж умерти, у терпеливому стражданні та покаянні. І через це мало хто воліє бути в цій тісноті: всі на просторінь розкоші кинулися, і ті, що на просторі розкоші блукають, мають собі такого ж свавільника-пастиря, який з’являє таїнство сина цього погибельного віку. як каже до солунян Павло.
Отож, пані Домнікіє, нехай пан Юрко спершу навчиться церковного чину і його таїн, а не садить одразу когось без Христової волі на Христовому місці за своїм розсудом, кажучи: “Христос так чинив, чи вчив, і ти так чини і вчи”. Бо це з такого дерзновения всі єресі в нас з’явилися і повітряні духи сплюндрували церкву. Отож не тільки уготований входить через двері на ступінь духовного й церковного чину – ні! Входять і ті діролазці, найманці, лиходії, розбійники, вовки, драпіжники, пси, волхви, чародії, вояки, жовніри, кровопроливці, ігрці (музиканти), скоморохи чи машкарники, які пройшли через усі види мирської злоби й обезчестили єство, які нашу церкву нині опанували і по-тиранському покорили собі під владу, вони не тільки не тримаються сліду чи порядку якогось законного заживають, сідаючи на місце церковної влади, але гоняться, переганяють й упереджують один одного задля влади сану і щоб захопити маєтки так, як на кінських перегонах для закладу.
Який-бо нині чин у нашій церкві для прийняття духовного сану? Чи не такий, придивися і признай, коли правду кажу! Сьогодні кат, а завтра священик, сьогодні мучитель, а завтра учитель, сьогодні корчмар і танководець, а завтра богослов і народоволець, сьогодні вбивця, а завтра святитель і єпископ, досі жертвував сатані весь час цього віку, а нині перед вівтарем стоїть, таїнствує неосяжному божеству і приносить жертву.
Питаю вас: чи не з таких ваш прехитрий Потій, якого ти, пане Юрку, хвалив і підносив. Розгорни книги сумління і побачиш, що він не чапів, аби приготуватись до чину, не був ані ченцем, ні страждальцем, а тільки так – сьогодні єретик і каштелян, а завтра намісник Христовий: іменем, а не ділом; а пастир він слави й честі віку цього, а не отари словесних овець і співтаїнник майбутнього віку.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)