Приїхавши в зазначене місце, поет був вражений разючою зміною: замість квітучих кримських берегів і блакитного моря – оголеним, випаленим сонцем нескінченні степи. Відразу позначилася відсутність друзів, шумних бесід і споровши з ними.
Не було й того постійного веселого гамору, що з ранку до ночі наповнював будинок Раєвських. Була тільки канцелярія, нудна, одноманітна робота й відчуття повної залежності від начальства. Щоб розвіяти цю гнітючу нудьгу, щоб прогнати почуття смертельної туги й самітності, почуття покинутости, забытости, відірваності від усього того, що робило його життя життям, а не існуванням, поет зайнявся самоосвітою: читав, перечитував, обмірковував… І, незважаючи на те, що кругозір його ставав ширше, і на багато питань були знайдені відповіді, відчуття залежності від чогось і когось не давало поетові спокою.
Він почував себе бранцем. У цей час і написане Пушкіним вірш “В’язень”.
Вірш невеликий по обсязі: у ньому всього Дванадцять рядків. Але кожне слово настільки відповідає своєму місцю, що його не можна замінити ніяким іншим. За формою своєї вірш нагадує фольклорний добуток, тому так легко згодом стало виконуватися як пісня.
Ідея вірша “В’язень” – заклик до волі. Це ми розуміємо відразу, тільки прочитаємо його. Заклик до волі – у лементі орла, що клює під вікном в’язня їжу. Орел теж бранець, він виріс і вигодуваний у неволі, але прагнення до волі в ньому так велико, що ніякі інші радості не можуть замінити його. “Давай полетимо!” – призиває волелюбний птах в’язня. І далі пояснює, подбадривает: “Ми вільні птахи; пора, брат, пора!” У цих словах – думки Пушкіна про те, що по природі своєї людин, як і птах, повинен бути вільним.
Воля – природний стан кожної живої істоти.
“В’язень”, як і багато інших віршів Пушкіна, ділиться на дві частини, що відрізняються друг від друга інтонацією й тоном. Частини не контрастні, у них поступове, зростаюче посилення почуття. Воно починається із заклику орла: “Давай полетимо!” Тут спокійне оповідання стрімко переходить у жагучий заклик, у лемент про волю. Підсилюючись усе більше й більше, цей лемент як би зависає на найвищій ноті.
Він – у словах: “… лише вітер… так я!”.
Цікаво те, що в “В’язні” жодного разу не зустрічається слово “воля”, у той час як цим почуттям вірш пронизаний наскрізь. Воля – от до чого прагнули герої вірша, волі – от чого не вистачало його авторові.