Дядько Софрон і Василь лежали вже другий тиждень на сьому невеличкому подвір’ї за станцією, день і ніч сплячи під кучерявими берестками. Іноді тут з’являлись наймачі, прикажчики з економій або мужики. Тоді дядько Софрон і Василь разом з іншими, такими ж, як і вони, стомленими нудьгою й голодом людьми, жадними і злими, обступали наймачів і силкувались попасти наперед. І хоч дядько Софрон та Василь за ціну не стояли, але все не попадали до щасливців найнятих, бо дядько Софрон був невеличкий на зріст, жовтий і зморщений, як зів’яла вилежана
– Ага!. Ну да, ну да. Найнялись.
Якраз наймешся тут. Аякже! Думав, зараз тобі й поклоняться, пожалуйте, мовляв, до нас, здєлайте милость, робіть у нас? Ого! Ще попосидимо тут.
По-по-си-димо! Я вже знаю. Хм!
І дядько Софрон кивав головою, посміхався й підморгував з таким виглядом, ніби він зарані вже знав, що так воно буде, а життя тільки підтверджує те,
– Ага! Заробітки. Таврія, – насмішкувато спльовував він набік. – Ха!. Знаємо ми їх.
Буде нам Таврія! Ось як протавруємо от тут послідні сорочки, так узнаємо. А протавруємо! Ого!
Ще й як протавруємо. Я вже знаю.
Йому ніхто не одповідав. Інші робітники були зайняті своїми думками й розмовами, а Василь лежав, спершись ліктем на клунок, і, повернувши своє бліде, худе лице з чорним волоссям і чорними, напруженими, журливими очима в той бік, де серед земляків своїх лежала Катря, не слухав його. Мовчало небо, високе, широке і наче зблідле від спеки, яка, здавалось, сунула від його все дужче та дужче на маленьке подвір’я, устелене знесиленими людьми; і навіть непосидливі горобці затихли й поховались кудись у затінок. І тільки станція свистіла, гуділа, шуміла, ніби всі ті, що були в ній, збирались когось рятувати, поспішали, турбувались і ніяк не могли рушити з неї.
І знов минали дні, душні і довгі. Знов блукали всі по подвір’ю та по станції, і в очах їх стояли мляві, одноманітні, уперті думки. І здавалось, сі думки проймали кожний рух їхній, густо обплутували їхні сірі, потомлені постаті, і через те сі постаті й посовувались так мляво й ліниво. І, бувало, іноді одні зривались з місця, злісно лаялись і йшли кудись, а на їхнє місце приходили нові з жадним, напруженим чеканням в очах і надією в душі. Це дратувало тих, що були тут, і вони з ненавистю зустрічали нових.
– Авжеж! – саркастично дивились вони на їх. – Тут вас тільки й ждали. Зараз так і наймуть. На каретах повезуть, у некіпажах. Ага!
Сідайте, спочиньте, пожалуста.
Ті сідали, а далі помалу сідала на дно душі й надія, а через якийсь час вони, як і всі, з вагою нудливих, тупих думок блукали скрізь, як неприкаяні, і ждали. Часами знизу, з того города, який шумів і щоночі сяяв білим світлом в чорне небо, приходив хтось з міщан і забирав з собою одного або двох копати льох або місити глину. Часами в подвір’ї з’являлись босяки і п’яними, хижо прижмуреними очима байдуже озирались по клунках і примощувались десь коло простодушних.
З’являлись карти, горілка, а за ними крик, бійка, галас. І знов затихало на якийсь час.
З дядька Софрона й Василя і з їхніх чумарок та широких штанів вже не глузували, – одним надокучило, а других не стало. Тільки іноді Катря, проходячи повз їх, кидала на Василя хвилюючим і ваблячим, як гріх, поглядом і, посміхнувшись з-під білої хустки всім своїм смуглявим, мрійним личком, говорила:
– А що? Пошив уже мені спідницю з своїх штанів?
Василь і тепер, як і перше, не сердився, тільки очі його дивились на неї ще більш благаюче та губи блідли й складались криво-болісно. А Софрон підморгував і з радісною погрозою казав:
– Нічого! Пошиємо ще. Ми ще не те пошиємо. Тут дошиємось і до живого тіла. І не тіло, а й душу зашиємо. Ого!
Доля як зашиє, то й не розгризеш зубами. Вже пришила сюди. А що ж далі буде. Хм! І з погрозою, злорадно смоктав свою люльку. А Василь в такі дні ще більше спав, прокидаючись тільки погризти з дядьком Софроном сухої, задубілої тарані та напитись коло водокачки води.
А вночі, коли на подвір’ї було чути тільки хропіння від темних куп під берестками, він тихо підводився, тихо виходив за тин і йшов у поле. Дядько Софрон ворушився, підводив голову й, озирнувшись, бурмотів:
– Ага!. Ну да, ну да!. Так, так.
І лягав знов, а Василь виходив далеко-далеко у поле, так далеко, що тільки ледве видно було різнокольорові вогні станції та сіре сяєво над городом. Ніч ласкаво приймала його в свої широкі обійми й любовно посміхалась йому зорями. Він сідав десь на горбику й виймав з-за пазухи якусь паличку, яку довго й ніжно обтирав рукавом свитки. Потім приставляв її до рота, зітхав, і від палички в тужливу, ніжну ніч котились з хурчанням ще більш ніжні, більш тужливі згуки.
Про що він грав, тужливий син степів і праці? Хіба він знав? Хіба те знав нічний вітрець, син неба і степів?
Один з них грав, бо так було потрібно, а другий радісно підхоплював сі згуки, грався ними і котив до сумно схиленого жита. І жито журно слухало ті згуки, хиталось колосом і м’яко шепотіло з вітром, згуками і Василем.
Раз на подвір’я прийшов наймач з батіжком, з хитрими очима і з цигаркою, приліпленою до нижньої губи. Його обступили, почали кричати, торгуватись, сваритись. Наймач слухав, цигарка диміла йому в ліве око, і він жмурив, його, від чого лице йому було ще хитріше.
Нарешті, він виплюнув цигарку, одібрав собі гурт парубків та дівчат і повів їх кудись на станцію.
На подвір’ї знов стало тихо. Недалеко від Василя й Софрона, спершись спиною на дерево, стояла Катря. Лице її було хмуре й дивилось кудись не на станцію. Босі, порепані ноги, перекладені одна на одну, машинально похитувались.
Під деревами у затінку недвижні, мов знесилені з одчаю, лежали робітники; на станції бігав чогось паровоз, гордо задравши димаря догори, і сонце грало на білих лушпайках насіння, розкиданих по подвір’ю.
– Ага! – блимнув на Катрю Софрон. – Осталась дівка? А то вже так. Тут, серденько, так і з батьком рідним розлучать. Ого!
Розлучать! Не то що з земляками, з душею розлучать.
Катря зиркнула на його, потім перевела погляд на Василя, який дивився на неї покірними очима, й з досадою одвернулась.
– Нас ще п’ятеро зосталось. земляків, – з неохотою кинула вона.
– П’ятеро? – перепитав Софрон. – Хм! Ну, що ж? Розлучать і з сими. – Він посміхнувся, потім, наче про себе, знов почав: – І нехай. Нехай. Що ж?.
То вже так. Хоч серце зв’яжи з серцем, розірвуть. О! розі-ір-вуть. Їй-богу, розірвуть. П’ятеро, кажеш? Ну, буде четверо, а потім сама будеш.
Тепер он ноги порепались, а там і душа репне. Ого! Репне, то вже так.
– Чого ви крячете, дядьку? – з досадою глянула на його Катря і знов зиркнула на Василя.
– Еге! – радісно засміявся дядько. – “Крячете”. Хіба це крякання? Це не крякання.
Підожди ще.
– А ви вже діждались? – кинула Катря.
– Я? – охоче підхопив він. – Ого! Діждався, серденько, діждався! Мені вже крякнула.
Я вже маю своє.
– Так крякайте он йому. – хитнула вона головою на Василя. – Він ближче. Ач, як витріщився. Чого б, спитатись?
Лупає тими очима. Комусь він потрібний!
І Катря з досадою й нудьгою одірвала свою гнучку постать від дерева й ліниво одійшла до своїх земляків. Дядько Софрон глянув на Василя, подивився, як тому зачервоніла щока і ніяково-болісно скривились губи, й одвернувся.
– Хм! – посміхнувся він. Потім задумливо посидів, знов глянув на мов замерлого Василя, зітхнув і став набивати люльку.
– Чого вона розсердилась? – нарешті тихо промовив Василь.
– А! – з досадою хитнув головою Софрон. – “Чого розсердилась?” Баба! Бабу блоха вкусить, а вона твоє серце гризне. Е, хлопче!
Ще не те буде. Далі, голубе, більше буде. Ого! То вже так. Як умочиш до краю серце у сю патоку, то от тоді взнаєш.
Спробуй витягнуть його. Начіпляється з тої патоки такого добра, що й не рушиш. Намокне, як ганчірка, і сльозами, і словами.
То вже так.
Василь одвернувся і ліг лицем на розстелену свитку. Він лежав так до вечора. А коли дядько Софрон, бурмочучи, вмостився коло його й засопів носом, він підвівся і сів. Вгорі крізь листя береста, як золоті цвяшки, жовтіли зорі; десь важко, стомлено пихтів паровоз; за тином гомоніли люди.
Він вийняв сопілку, нерішуче приставив до губ і знов одняв її. Потім тихо встав і пішов між рядами сплячих за тин. По дорозі йшли якісь люди й голосно балакали.