Болиш? Боли ж! Боли, Бо лине крик Від можа і до можа Україною, І панський перехняблений язик Хрипить над нею стомленою слиною. І меч горить над гривою коня, І паля з горла кров’ю обгоріла, Там ребра на гаках, де воля говорила, Там червоніє чорне вороння.
Ні шелесту, ні диму з димарів, Лиш свище вітер черепу у вуха, По світу в’ється людська потеруха, Що звір і той без люду олюднів.
Невірна ніч, непевна – тупу-тупу – Безнебна ніч – татари де?! – прийшла. Шикує смерть – не спіте! – труп по трупу, Ридають коні, кублиться імла. Хропуть
Ганьба довготелеса Схиляється до нашого лиця. Ганьбо! Ганебино! Ганьбище, ти над нами!
Твій віщий зір на нашому чолі, Що нашими козацькими кістками Проторохтиш в землі і по землі.
Могил нема. Могили повтікали. Дніпро утік – осталась лиш вода.
І вовчі небеса – над вовчими віками Снують свою ходу – печальна та хода.
І нипає помазаником божим Півправда, півсвобода,
Ніде нікого. Правда горілиці Лежить в траві і власну лиже кров, І мочить морду серце у горілці, І душить душу зраджена любов. Ніде нікого. Будякові очі Важкими бджолами, вмираючи, гудуть, Татарський кінь стриже вухами ночі, І місячні серпи ті ночі в копи жнуть.
Та не дай боже, та не дай нікому, Як оцьому народоньку молодому!.
Ой не дай, не дай, А як дай, то вбий. Покарай його, погуби, Во язицех всіх, во думках святих Покарай його, загуби, Щоб не мучивсь так, не страждав отак Цей народ-козак…
…Ні клятв, ні сліз і ні колін! Лиш горде горе тонкостанне. Вікно, і вітер, і квилінь, Квиління віт неперестанне. Листопад… що ти? А якби Отак усе відкрокувалось, Все до початку відмоталось, Як жив би ти і що робив?
Що б ти робив? …Покинь. Дивись.
Краще дивись, як мла намулиться, Як листопадний мокрий лист В краплисту шибку писком тулиться. Як би ти жив? Отак би й жив!
Покинь! Ну, прошу! От, їй-богу! Сріблястий лист маслини-лоху, Темно-зелений лист ожин, Трепети лист сріблясто-чорний, І дуба-нелиня важкий, І лист акації, як човен, І сосен листя-їжаки – Все опадає… – і розтане У нім твоя і віт квилінь…
Ні клятв, ні сліз і ні колін, Лиш горде горе тонкостанне…
Отак би жив. І за плечима Носив би торбу інших ран. І ця шинкарська Україна, Й кривавоносний ятаган Жилися б, їлися без тебе… Листопад від землі до неба І гілки у вікні капкан…
Що бачиш ти? За білим снінням Ти бачиш гори, степ і шлях, І мокрі щоки на щоках, І голос, зірваний тремтінням.
Прощальний час надій прощальних! Ми тут. Ми є. Ми – всі. Ми – гурт. Єднаймося!
Ми той є грунт Подій майбутніх, вирішальних.
Ми знаємо, куди йдемо, Як наші ночі йдуть за днями. І України знамено Кричить і горбиться над нами.
Не вірю в бога – в Україну. Вона мій бог і поводир. В свободу вірю, вірю в мир.
І хоч загину – до загину.
Прозрімо ж! Люди ми чи ні? Чи ми раби борщу і сала? І наша воля нас зассала, Нас, та у нашому ж човні. До боюі Бо не буде бою. Ледачість знелюдить і вас.
Відгасло літо – світ не згас, І я з тобою, як з собою…
Поміж ядер, гармат, і возів, й казанів Від Дунаю, Дністра і до Дону На плечах жебраків, На плечах козаків Домовина Іде Додому. То мене несуть, ще й коня ведуть, Кінь голівоньку хиле, В пережовклих степах золоту каламуть Вітер з Вінниці хвиле.
1965.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)