ВИЛИ (БІЛІ ВИЛИ, СУЖЕНИЦІ, СИВИЛИ, СЕСТРЕНИЦІ) – богині долі, які, згідно з повір’ям, присутні під час народження дитини й визначають її долю, вселяють в неї душу. Водночас – богині поезії, музики, танців. За давньоукраїнськими легендами, В. наділяють людей, які їм сподобалися (надто вродливих юнаків) умінням гарно співати, грати на музичних інструментах, танцювати, складати пісні, малювати чи вирізьблювати по дереву.
Зображалися вічно юними красунями, стрункими й граційними, в білих одежах, з довгими золотосяйними розпущеними косами,
Злі В.- призвідці бур і посухи.
В деяких легендах В. постають ревнивими й мстивими, надто до тих чоловіків, які своїх коханих жінок називають
У ПЕЛАЗГІВ В. йменувалися СИВИЛАМИ, СЕСТРЕНИЦЯМИ. Ставилися в один ряд з ПЕРУНОМ, ХОРСОМ, МОКОШЕЮ. За давньоукраїнською легендою, всього сивил було ЗО.
Деякі дійшли до нас з античних джерел: Яровила (Herophyla), Демовила (Demophyla), Ліповила (Lipephila) та ін.
Вважалися великими віщунками, натхненними дівами, жрицями Сонця. Мешкали в горах. Кожне велике місто чи округа в пелазгів мали свою сивилу, що називалася за місцевістю: Брегійська, Самоська, Дельфійська, Кумська і т. д.
В давньоукраїнського племені фракійців сивила називалася Филею (Хвилею). З цим пов’язана легенда про те, що юна й чарівна жриця Сонця народилася з морської хвилі (цей сюжет використали стародавні греки в міфові про Афродіту).
З іменем сивил пов’язані пам’ятки найстародавнішого українського письма – “Книги пророцтв”, або “Книги сивил” (див. ПЕЛАЗГИ).
Поетичний образ В. з XIV ст. переходить до української та білоруської народної творчості, наявний, зокрема, в примовках (“вродлива, як Вила”) та ін. (За П. Трощиним).
‘”Потомки древних крайнов и до наших дней сохранили имя, переданное им праотцами: страна их и теперь называется Крайна (Украйна)” (О. Чертков, там же, с. 84).
(2 votes, average: 3.50 out of 5)