КОХАННЯ Світить місяць, да не гріє, Мороз пече, вітер віє, Дме хтось трійкою такий До дівчини, що кохає, – Хтось такий того не знає, Що милая не його. Коні добрі орчикові Крешуть огонь об підкови, Морди тягнуть по землі; На аршин повитягали, У каблучку позгинались, Біжать, летять, як стріла. Корінний дзвіночком дзвонить, Машталір його погонить, Сани тільки аж гудуть; Коні хочуть вже оддихать, Комусь ще далеко їхать: \”Поганяй скоріше, ну!
Не надержуй орчикових, – Пропадуть, дак купим нових – Скучив дуже без її\”. Серце б’ється, завмирає,
Живо під рундуком стали, Коні добрії домчали, Мокрі були, мов з води. Скочив з саней, обтрусився, Кругом себе оглядівся Да й подумав про себе: Як ввійти, як поклониться, Як на милу подивиться, Що до милої сказать? Спитаться: \”Чи правду кажуть, Що з другим їй руки зв’яжуть, А мені, бач, дак прощай?\” Ввійшов в хату, батько й мати Стріли його, шанувати Почали, як було сперш. Про те, про се розмовляли, Усім добрим частували, А милої не було.
Зразу двері одчинились, Ноги так і затрусились У того, хто її ждав.
В його худоби нема! А в того багацько грошей, Подивиться, дак хороший, Іди лучче за того!\” От він, трошки посидівши, Подумавши, розсудивши: \”Пора, – каже, – до двора! Прощавайте!\” – \”Прощавайте!
На здоров’я поживайте!\” Коней даром потомив!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)