(1918-1995)
Народився в с. Суха Кобелянського району Полтавської області. У 1934 р. вступив до Харківського технікуму журналістики, у 1938 р. – до Харківського університету. Працював кореспондентом у газетах, займався науковими дослідженнями. Під час Другої світової війни пішов на фронт добровольцем. Закінчував навчання вже у Дніпропетровському університеті після війни.
Упродовж життя займався літературної творчістю, був заступником, а потім Головою правління Спілки письменників України, з 1967р. – у складі правління Спілки письменників
Прозаїк. Утворах порушував одвічні проблеми людського буття, у центрі повістей і романів Гончара – проста і чесна людина-працівник, що виступає проти духовного браконьєрства, кар’єризму, прислужництва. Творчій доробок письменника складають романи “Прапороносці” (1946-1948), “Таврія” (1952), “Людина і зброя” (1960), “Тронка” (1963), “Собор” (1968), “Циклон” (1979), “Берег любові” (1976), “Твоя зоря” (1980) та ін., повісті, оповідання, літературно-критичні статті.
Відповідність мови творів О. Гончара вимогам сучасності
Для кожного письменника існує ідеальний образ рідної мови,
Звертання до текстів Олеся Гончара дає можливість відзначити, що його художні тексти відповідають вимогам об’єктивної оцінки сучасної літературної мови.
Кожний письменник своєю літературно-писемною практикою визначає, яким він бачить розвиток літературної мови. Якщо Гончар – громадянин, Гончар – публіцист чітко окреслює свою позицію щодо статусу української мови та її державотворчої функції, то Гончар – майстер художнього слова дає читачеві естетичний ідеал літературної мови. Він виразник високої ідеї – збереження в літературній мові інтелектуальних та емоційних джерел народного світовідчування, в якому і вроджена інтелігентність, і природність вислову, і відчуття делікатності, стилістичної міри авторських новотворів (С. Єрмоленко).
Проза Гончара дістає оцінку “поетична”. Часто й самі реалії, які потрапляють у поле художнього мислення письменника, і їхня характеристика виконують роль поетичних словесних “акцентів”, як, наприклад, словацька назва перших весняних квітів (пролісків). “Бачу вже їх (гори) не забиті снігами, а зелені, пишні, зігріті весняним сонцем, коли полонини, як сині озера, зацвітають тим першим цвітом весни, що по-вашому зветься – небовий ключ”. Назва цих квітів – виразна художня деталь в авторській сповіді.
Так, у новелі “Соняшники” О. Гончар створює цілий ряд поетичних новотворів на означення соняшників: золоте тарілля, золоті литаври, ясночоле сонячне братство, золоте духмяне море. Високий поетичний стиль простежується в цілісних текстових структурах.
“Те, що він (скульптор) побачив перед собою, на мить приголомшило і осліпило його: на широчезній рівнині, скільки сягав зір, яскраво золотились соняшники… Здавалось, вони і самі випромінювали світло своїми жовтогарячими незліченними коронами, і, може, тому навкруги, в зоні їхньої дії, було якось особливо ясно, чарівно й святково, мов у заповіднику сонця. Тут навіть повітря, здавалося, несло в собі золотисті відтінки”.
Для усієї мовотворчості О. Гончара характерний “золотий колір”. Можливо, в цьому виявляється зв’язок його стилю із стилем Михайла Коцюбинського.
В авторській мові письменника органічно поєдналися поетичні, книжні та розмовні джерела національної мови. Усі вони існують поряд і демонструють типовий зразок художньої прози.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)