Відлунювання – віршова форма, здебільшого двовірш, другий, вкорочений рядок якого складається зі слова (рими), яке повторює ціле прикінцеве слово (або його частину) попереднього рядка, витворюючи нові смислові відтінки. В. відоме у фольклорі, а в поезію запроваджене в барокову добу завдяки Івану Величковському, в рукописній збірці якого “Млеко” (1691) є вірш “Ехо”: – Что плачеши, Адаме? Земного ли края? – Рая. – Чому в онь не внійдени? Боїш ли ся брани? – Рани Ця віршова форма не втратила інтересу і серед українських поетів пізнішіх
Погляд припнутий до вікна. Хочеш вимовити, кохана І ламаєш уста: хана… Почалася лиха ловитва, Але-знають рідню слова – Хочеш вимовити: молитва І зривається з уст: Литва… (І. Римарук).
Незважаючи на фіксований мовними нормативами наголос у прикінцевих словах останніх рядків кожної строфи, закріплений римованим суголоссям, він здатен перекидатися на ту позицію, власне, на перший склад, як йому велить В., витворюючи подвійне значення, а відтак – полісемантичну ситуацію поетичного мовлення. В. називають ще еколалією (ісп. ecolalia).