У літературі кожного народу, серед її великих творців, є поети, імена яких оповиті невмирущою любов’ю і славою. Таким поетом українського народу є Тарас Шевченко, чия безсмертна спадщина – одна з найбільших вершин людського генія. Т. Шевченко – велетень духу, митець могутньої творчої сили, непримиренний борець проти будь-якого гноблення людини людиною.
Поезія, мистецтво слова поєдналися в його творах з соціальною боротьбою і становлять з нею суцільний органічний сплав. Боротьбою за визволення народу, за соціальну справедливість
Перші кроки в малюванні зроблені Шевченком ще в дитинстві.
Був задум створити ілюстрований альбом “Живописна Україна”, який розповів би про різні події української історії. Серед зроблених Тарасом Шевченком малюнків бачимо сцени, що збуджували почуття національної гордості (“Дари Богданові і українському народові”), викликали думки про найтяжчі жертви, що їх приніс український народ під час боротьби з ворогами (“Кара смерті над Іваном Підковою”, “Петро Полуботок у Петербурзі”, “Семен Палій у Сибіру”), а також відображено кару за національну зраду (“Сава Чалий”).Шевченко хотів дати якнайповніший образ всього того, що українців вирізняло серед інших народів. Він прагнув не тільки пропагувати культ славетного минулого України, а й збуджувати зацікавленість й любов до всього національного українського.
Цілу епоху в освоєнні Біблії українською поезією становлять твори Тараса Шевченка на теми Старого й Нового Заповітів. Він не лише розширив тематичне коло сюжетів і мотивів, крім псалмів, наслідуючи пророків і ряд євангельських сюжетів. Найголовніше те, що, надавши своїм творам неповторного мистецького забарвлення, поет використовував “вічні” теми для того, щоб краще і виразніше показати національно-духовні потреби свого народу.
Згадаймо, наприклад, такі прекрасні твори, як “Псалми Давидові”, “Марія”. Про що б не розповідав, що б не описував, до якої б теми не звертався поет, він не залишає Бога, йде поруч з ним, але найголовніше – має Бога в душі і серці. Бог для Тараса Шевченка – то велика і найцінніша духовна сила.
Без неї не можна ні жити, ні творити, ні боротися. Скільки, наприклад, разів герой твору “Єретик” Іван Гус звертається до Бога, відчуває в ньому силу, без котрої не обійтися ні йому, ні народові! В одному місці читаємо: Боже!
Боже! Великая сило! А ось що говорить поет про тих, хто “шкуру дере з братів незрячих гречкосіїв”: Умийтеся!
Образ Божий багном не скверніте (“І мертвим, і живим…”). Вірячи в силу Бога, поет молиться йому: Помолюся Господові Серцем одиноким. Розповідаючи про сваволю та жорстокість панів, про їхнє знущання над кріпаками, висловлюючи гнів, поет із своїми думками звертається до Бога:
Пошлем думу аж до бога, Його розпитати, Чи довго ще на сім світі Катам панувати?
Виливаючи тугу за рідною Україною, її народом, важко переносячи її біль та страждання, поет знову-таки не забуває Бога: …Боже милий, Зжалься, Боже милий. Заслання відірвало Тараса Шевченка від рідного народу, милої і дорогої України, позбавило права щоразу спілкуватися з друзями, всім народом, ділити спільно і радощі, і горе. Час у неволі іде надто повільно. Читач не може не співчувати поетові, котрий запитує:
Боже милий! Чи довго бути ще мені В оцій незамкнутій тюрмі? Любов, шана між Богом та народом взаємні. Бог дбає про людей.
У вірші “Пророк” саме про це і пише поет: Неначе праведних дітей, Господь, любя отих людей, Послав на землю їм пророка. Духовність, тобто те, що пов’язане із внутрішнім світом людини, її мораллю, думами, займала одне з найважливіших місць у творчості Тараса Шевченка. І на початку літературної діяльності, у пізніші роки і перед смертю поет не втратив віри в Бога, завжди звертався до нього за підтримкою.
Так робили і герої його творів. Народні перекази про Шевченка того часу засвідчують його зворушливу любов до рідної природи. Де б не був, чим би не займався поет, але завжди перед його внутрішнім зором поставав і дорогий його серцю Дніпро, що “горами хвилю підійма”, і затишний “садок вишневий коло хати”, і зелені верби “над ярами, над ставами”.
До болю милий Шевченкові тихий український вечір, співи соловейка в темнім гаї, гнучка тополя й золоте пшеничне поле, яке розкинулось, наче море широке. Великий Кобзар з дитинства закоханий у природу рідної України. Саму тому прекрасні пейзажні мініатюри ми знаходимо в багатьох поезіях Кобзаря. Там і байрак шумить, і величні гори-хвилі стогнуть, і стародавні могили в степу височіють – усе зриме, одухотворене. Згадаймо вірші Шевченка: “Тече вода з-під явора”, “За сонцем хмаронька пливе”, “Вітер з гаєм розмовляє” тощо.
В дитинстві Тарас не раз їздив з батьком чумакувати українськими степами і, мабуть, саме тоді полюбив її на все життя. Під час тих подорожей вперше в душі ворухнулися нові, незнані почування – почування космічні, той особливий стан, коли “хочеться обняти оком душі цілісність світу, в часі і просторі”,- так згадував він свої степові враження. Степ захоплював поета своєю безмежністю: Кругом його – степ, як море Широке, синіє.
За могилою могила А там – тільки мріє. Безперечно, що ті переживання, коли колеса чумацької мажі тихо скрипіли, а місяць своїм таємничо-сріблястим сяйвом заливав нічний степ, лягли в основу пейзажної лірики і космічних мотивів у його ранніх поезіях.
Згодом сильна поетична уява Шевченка увесь світ перетворює на образ рідної неньки, яка називається Україною. Тарас Шевченко – великий син України, гордість і слава наша. Творчість поета – згусток добра і правди. Він був сіячем на духовній ниві нашого народу.
Він вірив, що є сила, котрій треба поклонятись, бо вона, духовність і найсвятішому її розумінні, врятує людство від морального та духовного спустошення, виродження, збідніння. Цією силою є Бог. Творчість Тараса Шевченка, густо й щиро зрошена любов’ю до Бога, є нашим національним золотим фондом духовності. Нам і берегти це духовне багатство, щоразу звертатися до нього в дні радощів і в години смутку.
Будемо робити так, як робив Кобзар: носити Бога в душі і серці, вірити в його силу, доброту і могутність. Список використаної літератури: