Велемир Хлєбников Слово про Ель Перекладач: Володимир Підпалий Джерело: З газети: “Літературна Україна” від 20 жовтня 2005 р. Коли вагу кораблів
Перелили на груди, Ми говорили: бачиш, ярмо На шиї бурлаки.
Коли казився кам’яний потік, Листям в долину падаючи, Ми говорили – то лавина. Коли плескіт хвиль бив моржа,
Ми говорили, що це ласти. Коли ховав узимку сніг Слід нічний звіролова, Ми говорили, що це лижі Як хвиля гойдає човен І носить ношу людську,
Ми говоримо, що це човен. Коли копито широке Лося втримує на мочарі, Ми говоримо,
Ми говоримо – лось і лань. Крізь пароплав захриплий Лопать зігнуту я побачив:
Вона штовхала вагу води, І промінь води забув про безодню. Коли дошка на грудях воїна Ловила списи і стрілу,
Ми говорили, що це лати. Коли квітів широкий листок Облаву вчиня на промінь,
Ми говоримо – протяглий листок. Коли перемножити листя, Ми говоримо, що це ліс. Коли ластів’їна пір’їна
Стане, мов крапля синього дощу, І птиця проллється краплею ваги І на листок ляже її тягар, Ми говоримо, що вона літає, Сиплючи погляди самозванки. Коли я лежу на лежанці На ложі облога у лузі,
Я сам
Як легінь не рушить листя, Казали ми – немічний вітер. Коли вода – широкий камінь,
Широкий діл сніговий, Казали ми, що це лід. Лід – білий лист води. Хто не лежить в час руху Тілом звірячим – стоїть,
Того нарекли – нарід. Черпаємо воду з ложки. Самотній, він вискочка звірів,
З попереком, як тополя, Що не лежить попереком звірів, Прямовисне двоноге, Тебе назвали через нарід. В калюжу скрапують пальці,
Ми кажемо – то долоня. Ми летимо, як легкі, Легкі ми, коли ми люди – з людьми – Любимо. Залюблені – людяні.
Ель – це ті легкі Лелі. Крапель чудовний дощ, Ель – наче промінь сущого,
Що пронизує площину човна. Нитка дощу й калюжа. Ель – шлях краплі із висі,
Полишений широкою Площиною. В таїні любові наказ Любити людей, І люди ті, котрих ми маєм любити.
Дощем веселим улюбленець матері – Калюжа дитя. Коли обширом площі зупинена крапка – то Ель, Сила руху, применшена
Площиною прикладки, – це Ель, Такий силовий пристрій, За Ель захований.