Василь Герасим’юк – Вишнева хмара вигнула столицю

Вишнева хмара вигнула столицю. Із пам’яті виймаю блискавицю, яка в сосну влетіла край шосе. Поблизу коні впали на коліна. Тепер мені сліпуча та хвилина допомагає видихнути: “Все”.

Проводиш пальцем по моїм обличчю і стежку залишаєш. І позичу сірка в очей – нема на них Сірка. А є рука пташиної подоби. Прикушена в її срібернім дзьобі, здіймається душа моя вертка. І полетить, звиваючись, із нею, зливаючись під стелею з землею, звільняючись від мене – від іржі.

Допоки свиснуть вершники засвітні, є птахи у природі – сплять в повітрі.

Ці птахи називаються стрижі. Комфортні, мов есдеки, – ради Бога – тут хто кому розкаже: що й до чого? – побачимо, як виспляться. Чи нам вивчати їхні яйця, як уроки? – не хоче мати зайвої мороки Хто дарував нам крила. І стрижам.

Проводиш пальцем по моїм обличчю. Уроки я не вивчив. І не вивчу, бо мій підручник ще тоді згорів, коли упали коні на коліна. На тім шосе майнула та хвилина.

Ми пролетіли – це старий мотив. А ця вишнева хмара – вища милість, немов доволі гречно все накрилось. Отож, без варіантів.

Без жалю. Проводиш пальцем по моїм обличчю, немов мені ця мокра смужка личить, як пурпур королю.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Василь Герасим’юк – Вишнева хмара вигнула столицю