Василь Герасим’юк – Пси Юрія Змієборця

ПСИ ЮРІЯ ЗМІЄБОРЦЯ Ми закопувались доти, доки нас не спинили джерела. А потім прийшли дерева і стали над нами.

А потім прийшли пси і вили над нами. А потім принесли дівчину і в неї була одна рука. І ми зимували так, як зимують вода і вогонь. А потім ти сказала: \”Христос воскрес!\”, наша однорука весно. Нарешті ми втекли, але не могли зупинитися і жити далі – ми піднімалися крутою горою все вище і вище – ми наближалися, підходили впритул до хмар важких і темних, які, може, і врятували вас, але вкоротили дам Великдень і тепер не дають зупинитися

– притягують нас, давлять, затягуючи у круті вири темних вихорів.

Ми пройшли крізь них, і гейби окинувши з плечей храмові плити, легко вийшли на самий верх, і тільки тоді збагнули: на землі була ніч. Лише вершина гори, ще мертва після зими, стриміла над чорною лядою хмар, що наглухо закрила той кривавий погріб, звідки ми ледве втекли, і тепер сидимо на вершині гори, облиті різким місячним світлом. Воно тільки тут – з нами й над нами. Ми поскидали скривавлену одіж і закопали її під ногами у хмарах. Ми сиділи в такому світлі, що не відчували холоду і болю, навіть наготи своєї не помічали.

Ми бачили тільки верхи

сходжених з дитинства гір – вони вирвалися, як і наша вершина, із безмежного клубочища хмар, і на кожному верху, облитому щоразу різкішим сяйвом, сиділи якісь люди. Ми не знали, хто воїни і звідки, ми не знали, коли вони… Ми не знали, живі вони чи мертві, але яке це має значення, адже і їм довелось проломити своїми головами ці хмари!

Ми розгледіли кожну ватагу втікачів і забули всі слова. Навіть плач і крик. І тоді в нас у ногах прошмигнули вовки.

Вони не підважували хмари, як ми, а легко випірнули з них і вмить оббігши нашу вершину, замотавши в сліпучий клубок наше місячне мовчання, знову пірнули в густе хмаровище і так само легко виринули на сусідньому верху, так само обмотуючи інших утеклих. Ми проводжали їх одним хижим поглядом на кожну вершину, уперше уздрівши, які ми голі і які ми нерухомі без оцих вовків, крім яких нам нічого вже в світі не треба, бо вони прив’язали нас один до одного, обмотали всі ватаги, переснували вас під своїм місяцем, пірнаючи і виринаючи у хмаровищі юдолі земної. І ми притулилися плечима один до одного, міцно, як люди, які вже знають, що буде весна і буде трава, і потому за це знов доведеться зимувати в землі, і за це тепер назавше тулимось один до одного, і це буде, і цього не може не бути, бо в ногах знов прошмигнули вовки – вірні пси Георгія.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)
Василь Герасим’юк – Пси Юрія Змієборця