Народився в селищі Усть-Уда Іркутської області; дитинство провів у селі Аталанка. Закінчивши місцеву початкову школу, змушений був один виїхати за п’ятдесят кілометрів від будинку, де перебувала школа середня (про цей період згодом буде створене знамените оповідання “Уроки французького” -і 1972). Потім закінчив історико-філологічне відділення Іркутського університету, після чого працював журналістом.
Дебютував як оповідач (перші збірники “Край біля самого неба” і “Вогнищеві нових міст” вийшли в 1966 році). Першим добутком,
В. Солоухин один раз у зв’язку із цим сюжетом згадував епізод з некрасовской поеми “Кому на Русі жити добре”, де старому солдатові, щоб він зміг поїхати в Питер клопотати про своєму “пенционе” -і “Всі дали: по копієчці, // По гроші, на тарілочках // Рублишко набрався…” Так ніколи надходили “усім миром” -і тепер же, сто років через,
Людина на границі життя й смерті -і тема, що особливо займає Распутіна. Дві героїні його повістей -і старі Ганна з “Останнього строку” (1970) і Дар’я з “Прощання із Запеклої” (1976) -і готуються зустріти свою смерть спокійно, гідно, з усвідомленням виконаного земного боргу. Обидві не просто не бояться -і кваплять її, тому що впевнені, що життя людини має сенс тільки тоді, коли він живе заради справи, заради близьких; усвідомлювати себе істотами марними для них -і борошно.
Між цими добутками, в 1974 році, Распутіним була створена повість “Живи й помни” -і чи не сама знаменита, що принесла Державну премію СРСР, багаторазово перевидана й переведена на багато мов. Сюжет про дезертира, що втік під час війни з госпіталю й змушеному ховатися біля свого села, був незвичайний для радянської літератури, де такого персонажа покладалося б “з порога” затаврувати презирством і ненавистю, тоді як автор намагався зрозуміти цю людину й навіть виявити до нього співчуття. Однак на перший план вийшов образ його дружини Настены -і жінки жертовн, чистої, совісної, котра, розриваючись між любов’ю й боргом, всепрощенням і усвідомленням провини свого чоловіка, кінчає із собою -і хоча, за словами самого автора, він по логіці речей “…сподівався, що саме… покінчить із собою Андрій Гуськов, чоловік Настены”.
Ще одна відома повість -і “Пожежа” (1985) розповідає про подію в “селищі бивуачного типу”, якихось предосить у нашій країні. Більша частина мешканців цього селища -і люди “перекотиполе”, руйнівники-“архаровці”, позбавлені вкорінення й творчого початку. Це вони не намагаються гасити виниклу пожежу, а лише радуються можливості під шумок розтаскати все, що попадає під руку.
Багатьма згодом “Пожежа” сприймалося як пророцтво письменника про прийдешні події, що відбулися в країні (від Чорнобиля, случившегося рік по тому, до перебудованих процесів, що завершилися розпадом існуючої держави).
Як і Євгеній Носов, Распутін працює в деяких жанрах.
..” ( 1988-1991), присвячених історії, етнографії, сучасному стану цього грандіозного російського краю.
Особливість художнього миру письменника критик И. Дедков визначив так: “У героях Распутіна й у ньому самому є поетичне почуття життя, що протистоїть низинному, натуральному її сприйняттю й зображенню”.
Останні оповідання Распутіна -і “Нова професія” (1998), “Хата” (1999), -і як і його публіцистичні виступи, викликають неоднозначну реакцію критиків. Один з таких заявив наступне: “Говорити про Распутіна теперішньому -і значить його кривдити, але кривдити Распутіна теперішнього -і значить кривдити себе тодішнього, з нетерпінням ждавшего кожної нової повісті… а раптом і тоді всі ми зваблювалися, ідеалізували, прощали все за сам симпатичний порив до правди, за прагнення нагадати -і на тлі плоского офіційного оптимізму -і про можливість високого, тобто трагічного відношення до життя?” (А. Агєєв).
Однак, як представляється, більшість серйозних читачів скоріше б підписалися під словами іншого критика: “…у нинішній літературі є імена безсумнівні, без яких представити її вже не зможемо ні ми, ні нащадки. Одне з таких імен -і Валентин Григорович Распутін” (И. Панкеев).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)