Уславлення мужності й сили людського духу в поезії Лесі Українки
Ще не палить сонце, розпікаючи голубе небо. Ще яскраве зілля мріє, зустрічаючи чарівні світанки. Схилившись понад ставом, миють свої довгі коси в прозорій воді срібнолисті верби і шепочуть тихо:
Будуть проходити люди,
Вбогі й багаті, веселі й сумні,
Радощі й тугу нестимуть мені,
Їм промовляти душа моя буде…
У тих вербах жива душа безсмертної Лесі Українки, що щедро ділилася з людьми своїм казковим багатством, подарувала світові сильний дзвінкий голос, що
Спів Лесі Українки відкрився світові несподівано. Немов тая Мавка, прокинувшись від довгого сну, захоплювалась вона барвами та звуками, змінами в природі й душі, збирала, “випивала нектар землі, пишних трав, луків”, “виношувала” майбутніх героїв у думці.
Несміливо “ранньою весною” вийшла поетеса на літературний шлях і “тихий спів несмілий заспівала”.
Є цікавий вираз, що людина повинна створити себе сама, зліпити скульптуру з безформеної маси, знайти баланс гармонійності, але умовою для цього завжди була і буде чистота серця. І Леся Українка створила себе!
Ії
Хто вам сказав, що я слабка,
Що я корюся долі?
А доля-мачуха, дійсно, встелила шлях поетеси колючим терном та гірким полином. У двадцять років страшна недуга прикувала Лесю Українку до ліжка, але дівчина не здавалася без бою, боролася за життя, за право на радість, за сонце, за щастя.
При всій витонченості й уразливості натури змогла вона зусиллям волі, мислі й доброти піднятися над своїм болем, бо в слабкому й хворому тілі жила могутня душа, нестримні кипучі думки якої рвалися до людей, гартуючись у фізичних і моральних муках:
Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надій таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
І Леся Українка ламала терни голими руками, стоптувала полини, кинуті на її дорогу злою долею. Ще малою мріяла ця дівчина знайти сонце-сяйний квіт папороті, щоб зробити щасливим знедолений свій народ.
Як особисту трагедію, переживала письменниця уярмлення свого народу, безправність його культури. Душа Лесі Українки, лагідна з природи, закипала гнівом на кожен вияв утисків, колоніальної сваволі. Поетеса задихалася в атмосфері царського деспотизму, в середовищі, отруєнім бацилами рабства.
Вона добре знала ту полярну ніч сатрапів і поліцмейстерів, донощиків і словоблудів, де кожну живу думку кувалось у лещата казенності, де саме українське слово зазнавало державного переслідування, де в’язниці були переповнені. Зі всією щирістю й гіркотою визначила Леся Українка становище свого покоління:
Орлині крила маєм за плечима,
Самі ж кайданами прикуті до землі.
Тому погляд поетеси, натхненний спів її найчастіше звернений у майбуття, де за валунами важкої свинцевої дійсності очам ясновидним уже відкривались сонячні ландшафти свободи. А поки що Леся Українка засвітила “досвітні огні” своєї поезії серед безмежної самодержавної ночі.
Яку ж треба було мати відвагу духу, щоб і серед тої, здавалось би, вічної суспільної байдужості гукнути в пітьму: “Вставай, хто живий, в кого думка повстала… ” Поетеса не боялась таких “необачних слів”! Та й свої мистецькі симпатії вона віддавала тим, чий дух не корився сірому будню, співала хвалу натурам цільним, незламним, тим, хто, пориваючись до ясного завтра, міг би сказати про себе вустами одного з персонажів поеми “В катакомбах”:
Не я один духовну спрагу маю,
Не я один так серцем голодую…
Під шаленим вогнем ганебних царських указів, під невщухаючим обстрілом заборон та переслідувань стояла прекрасна Леся Українка з вояцьким щитом, мов легендарна дівчина-витязь, закута в лати свого безстрашшя, гідності й правоти:
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
За глибоким переконанням письменниці, лити сльози над українським безталанням – ще не велика послуга для краю:
Доволі вже їм литись, –
Що сльози там, де навіть крові мало?
Щастя народу поетеса виборювала, щастя особисте – оплакувала. Ридань немає у її віршах, але така туга в них, такий глибокий сум, що не можна не почути плачу ніжного Лесиного серця:
Є десь на світі мій коханий,
Мій хоч несуджений, та мій єдиний!
Кого не зачарує бентежне і зоряне, світле і щире кохання Лесі Українки до Сергія Мержинського? Кого не засмутить це гірке і надривне, таке нещасливе кохання?
Криком зраненої лебідки зірвався розпач з її вуст:
“Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе:
Візьми, візьми мене з собою, а буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!”
І це страшне горе переживала Леся. І сміялась крізь сльози. І співала крізь сльози пісні своїм зболеним і змученим серцем. Невиліковно хвора, Леся Українка дарувала іншим снагу свою та науку життєлюбства, жила обличчям до сонця і повертала до нього людей. Як вона сподівалась на щастя!
Як вірила у вічність народу свого!
Світло Лесиної душі, її слова засяяли з нашої землі й ще багато століть горітимуть над світом. Вона завершила свій шлях так, як і починала: зі співом на вустах!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)