Коли йдеться про “жіночу поезію”, то частіше за все, і цілком справедливо, бачать в ній тільки особливу задушевність, м’якість, ніжність, милосердя і доброту. Все це ми зустрічаємо і в поезії Лесі Українки. Та в симфонії її поетичного слова, овіяного жіночністю, звучить гнів і заклик до боротьби з гнобителями, уславлення мужності і сили людського духу.
Ще з дитинства винесла Леся Українка тверду впевненість у тому, що:
Сором хилитися,
Долі коритися!
А доля поетеси приготувала для неї чимало випробувань: і тяжка хвороба, і
Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіяти барвисті квітки.
Буду сіяти квітки на морозі,
Буду лити на них сльози гіркі.
“Сontra spem spero!” – це не тільки творче, а й життєве кредо поетеси. Незламність сили людського духу, вміння людини подолати себе й обставини – це чи не найбільше в житті цінувала велика й мужня жінка. Силу свого духу, поетичного слова вона віддає народові, свято вірячи в
своєму вірші вона запитує:
Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі ?
Образ Прометея – один з найулюбленіших образів Лесі Українки. І це чи не найяскравіше свідчення життєвої сили поетеси, її віри в незламність людського духу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)