У сварку Онєгіна й Ленского вступає сила, що уже не можна повернути назад, – сила “суспільної думки”. Носій цієї сили ненависний Пушкіну більше, ніж Дрібниць, Гвоздин, навіть Флянов, – ті тільки незначності, гнобителі, хабарники, блазні, а тепер перед нами -і вбивця, кат:
Зарецкий, ніколи бешкетник,
Картярської зграї отаман,
Глава джигунів, трибун трактирний,
Тепер же добрий і простій
Батько сімейства неодружений,
Надійний друг, поміщик мирний
И навіть чесна людина:
Так виправляється наше століття!
На
Але Онєгін! Він-Те знає життя, воно відмінно все розуміє. Сам говорить собі, що він
Був повинен зробити себе
Не мячиком предрассуждений,
Не палким хлопчиком, бійцем,
Але чоловіком із честю й з розумом.
Пушкін підбирає дієслова, що дуже повно малюють стан Онєгіна: “обвинувачував себе”, “був повинен”, “він міг би”, “він повинен був обеззброїти младое
Ворожнечу – ще не пізно… Ні, пізно! От думки Онєгіна:
“… у цю справу
Втрутився старий дуеліст;
Він злий, він пліткар, він красномовний…
Звичайно, бути повинне презренье
Ціною його забавних слів,
Але шепіт, хохотня дурнів…”
Так думає Онєгін. А Пушкін пояснює з болем і ненавистю :
И от суспільне мненье!
Пружина честі, наш кумир!
И от на чому вертиться мир! Пушкіна не любить накопичення знак оклику. Але тут він вінчає ними підряд три рядки: все його борошно, все обурення – у цих трьох знак оклику підряд.
От що керує людьми: шепіт, хохотня дурнів – від цього залежить життя людини! Жахливо жити у світі, що вертиться на злій балаканині!
“Наодинці зі своєю душею” Онєгін усе розумів. Але в тім-те й лихо, що вміння залишитися наодинці зі своєю совістю, “на таємний суд себе призвавши”, і надійти так, як велить совість,- це рідке уменье. Для нього потрібно мужність, який немає в Євгенія.
Суддями виявляються Дріб’язкові й Буяновы з їхньою низькою мораллю, виступити проти якої Онєгін не сміє.
Дивний у цій сцені Онєгін. Учора в нього не вистачило мужності відмовитися від дуелі. Його мучила совість – адже він підкорився тим самим “строгим правилам мистецтва”, які так любить Зарецкий. Сьогодні він бунтує проти “класика й педанта”, але як жалюгідний цей бунт!
Онєгін порушує всякі правила пристойності, взявши в секунданти лакея. “Зарецкий губу закусив”, почувши “подання” Онєгіна, – і Євгеній цілком цим удоволений. На таке маленьке порушення законів світла в нього вистачає мужності.
И от починається дуель. Пушкіна страшно грає на словах “ворог” і “друг”. Справді, що вони тепер, Онєгін і Ленский?
Уже вороги або ще друзі? Вони й самі цього не знають.
Ворог і коштують, потупя погляд.
Вороги! Чи давно друг від друга
Їхня спрага крові відвела?
Давно ль вони годинники дозвілля,
Трапезу, думки й справи
Ділили дружно? Нині злобливо,
Ворогам спадкоємним подібно,
Як у страшному, незрозумілому сні,
Вони один одному в тиші
Готовлять загибель холоднокровно…
Не засміятися ль їм, поки
Не почервонилася їхня рука,
Не разойтися ль полюбовно?..
Але дико світська ворожнеча
Боїться фальшивого сорому.
… Плащі кидають два вороги.
Зарецкий тридцять два кроки
Відміряв з точністю відмінної,
Друзів розвів але крайній слід,
И кожний взяв свій пістолет.
Та думка, до якої Пушкін підводив нас всім ходом подій, тепер сформульована коротко й точно:
Але дико світська ворожнеча
Боїться фальшивого сорому.
Пушкін не обвинувачує Онєгіна, а пояснює нам його. Не вміння й небажання думати про інших людей обернулося такою фатальною помилкою, що тепер Євгеній стратить самого себе. І вже не може не думати про вчинений. Не може не навчитися тому, чого раніше не вмів: страждати, каятися, мислити… Так смерть Ленского виявляється поштовхом до переродження Онєгіна.
Але воно ще спереду. Поки Пушкін залишає Онєгіна на розпуття
(2 votes, average: 3.00 out of 5)