“Він був такий, як його творчість, – багатогранний, єдиний у своїх полярностях, повно наділений рисами українського національного характеру, крізь які яскраво світилася сильна душа…”, – згадував М. Бажан.
Микола Куліш належить до плеяди видатних українських письменників. Яким судилося жити й творити в заблокованому суспільстві, – суспільстві, що визначило особливі завдання митця, стиль, форми його творів. Л. Костенко так з’ясувала їх роль у житті нації, їх покликання: “Це письменники, сформовані історією свого народу.
На власні очі побачив тоді працівник управління народної освіти Куліш жахливі картини зголоднілого, затурканого села, занепад народної освіти, трагічну долю сільських вчителів. І потім у жодній зі своїх п’єс М. Куліш не поступився істиною, послідовно зображував сувору правду дійсності. Це були п’єси-пророцтва, п’єси-застереження, у яких митець піднявся над часом реалістичним баченням політичних процесів. Серед таких п’єс – “трилогія
П’єса “97” за жанром була задумана Кулішем як трагедія, в основу якої покладено дійсні факти з реального життя: голод на Україні в 1921-1922 роках внаслідок страшної посухи і, головне, варварської політики “військового комунізму”. Сам Куліш характеризував її дуже скромно: “В п’єсі немає визначної, монументальної дії. Це рядок малюнків в сіреньких рямцях сільського життя, злиденного, вбогого, та ще й поруйнованого голодом…”. Центральна постать п’єси – комнезам Рибальчанської слободи Мусій Копистка.
Про Мусія Копистку драматург казав, що не списав його з когось конкретного, не змалював, а сотворив, зібрав – розплесканого в сотнях українських незаможників, одсвіченого в тисячах. “Я його вихватив, висмикнув із самісінької гущавини дніпровської голоти”, – писав Куліш.
Наймит і бідняк, що й хати власної не мав. Волею народовладдя очолює комітет незаможників. Але в тому трагедія всіх цих людей в тому, що ніякого народовладдя в тоталітарних умовах не могло бути, всі злидарі приречені до загибелі.
Автору п’єси хотілося, щоб глядач, побачивши його п’єсу, “не ляпав у долоні, а мовчки й суворо вийшов із театру і знав, що голод і революція, освітлені в театрі, не перестають бути голодом і революцією, і щоб глядача огорнули і сум, і жаль, і біль, і ненависть”.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)