Українська народна казка – Котигорошко

Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже: – А де ж ви будете орати? Я не знаю. Вони кажуть: – Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати,- то ти за тією борозною і йди.

Поїхали. А змій, що жив за тим полем, у лісі, взяв – ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там її змій і вхопив. Поприходили сини ввечері додому та й кажуть

матері: – Весь день орали, а ви нам не прислали обідати.

– Як-то не прислала? Адже Оленка понесла. Я думала, во на з вами вернеться. Чи не заблукала? Брати й кажуть: – Треба йти шукати її.

Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там, – Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? – Він же вас поїсть! Коли це й змій летить. – А,- каже,- людський дух пахне!

А що, хлопці, битися прийшли чи миритися? – Ні! – кажуть.- Битися! – Ходім же на залізний тік! Пішли на залізний тік битися.

Не довго й бились: як ударив їх змій,

так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув до глибокої темниці. А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів,- нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошинка по дорозі. Жінка взяла горошину та й з’їла.

Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком. Росте та й росте той син, як з води,- не багато літ, а вже великий виріс.

Одного разу батько з сином копали колодязь,- докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки батько ходив, а Котиго-рошко узяв та й викинув. Приходять люди, як глянули – аж поторопіли.

Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя вгору та й підхопив, люди й повтікали. От копають далі та й докопалися до великого шматка заліза.

Витяг його Котигорошко та й сховав. От і питається раз Котигорошко в батька, в матері: – десь повинні бути в мене брати й сестра? – Е-е, – кажуть,- синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.

– Ну,- каже він,- так я ж піду їх шукати. Батько й мати умовляють: – Не йди, сину: шестеро пішло, та загинуло, а то ти один, щоб не загинув! – Ні, таки піду!

Як же таки свою кров та не визволити? Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля. – Скуй,- каже,- мені булаву, та велику!

Як почав коваль кувати, то скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька: – Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб. Та й ліг. На тринадцяту добу гуде та булава!

Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже: – Ну, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру, – треба скувати другу. Поніс її знову до коваля. – На,- каже,- перекуй, щоб була по мені! Викував коваль ще більшу.

Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг знову на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве – аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об. нього – тільки трошки зігнулась.

– Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,- піду. Узяв ту булаву, в торбу – буханців та сухарців, попрощався і пішов. Пішов за тією скибою, за тією давньою, що ще трохи знати було, та й зайшов у ліс. Іде лісом, іде та й іде.

Коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а имія нема, сама сестра Оленка вдома. – Здорова була, дівчино! – Здоров був, парубче! Та чого ти сюди зайшов: прилетить змій, то він тебе з’їсть!

– Отже, може, й не з’їсть! А ти ж хто така? – Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули. – де ж вони? – питається Котигорошко. – Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.

– Отже, може, я тебе визволю,- каже Котигорошко. – де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! – каже Оленка.

– дарма! – відказує Котигорошко. Та й сів на вікні, дожидається. Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату – зараз: – Ге,- каже,- людський дух пахне! – де б то не пах,- каже Котигорошко,- коли я прийшов.

– Агов, хлопче, а чого тобі тут треба? Битися чи миритися? – де то вже миритися,- битися! – каже Котигорошко.

– Ходім же на залізний тік! – Ходім! Прийшли. Змій і каже: – Бий ти! – Ні,- каже Котигорошко,- бий ти спочатку!

От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія,- ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка – і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у тік, ударив утретє,- зовсім убив. Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки ще живі.

Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому. От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубом спочивати.

Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться: – Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змієве він собі все забере.

Радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує,- прив’язати його добре ликом до дуба, щоб не вирвався,- тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив’язали та й пішли собі. Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається – прив’язаний.

Він як рвонувся,- так того дуба й вивернув з корінням. Узяв тоді дуба на плечі та й поніс додому. Підходить до хати, аж чує: брати вже прийшли та й розпитуються в матері: – А що, мамо, чи в вас іще були діти? – Та як же? Син Котигорошко був та вас пішов визволяти.

Вони тоді: – Оце ж ми його прив’язали,- треба бігти та одв’язати. А Котигорошко як пошпурить тим дубом у хату,- замалим хати не розвалив. – Оставайтесь же, коли ви такі! – каже.- Піду я в світ. Та й пішов знову, на плечі булаву взявши. Іде собі та й іде, коли дивиться – відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх.

Каже Котигорошко: – добридень! – доброго здоров’я! – А що ти, чоловіче, робиш?

– Гори розпихаю, щоб шлях був. – А куди йдеш? – питає Котигорошко. – Щастя шукати.

– Ну, то й я туди. А як ти звешся? – Вернигора. А ти? – Котигорошко.

Ходімо разом! – Ходім! Пішли вони. Ідуть, коли бачать – чоловік серед лісу як махне рукою – так дуби й вивертає з корінням. добридень! – доброго здоров’я!

– А що ти, чоловіче, робиш? – дерева вивертаю, щоб іти було просторіше. – А куди йдеш? – Щастя шукати. – Ну, то й ми туди.

А як звешся? – Вернидуб. А ви?

– Котигорошко та Вернигора. Ходімо разом! – Ходім. Пішли втрьох.

Ідуть, коли бачать – чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом,- так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього: – добридень! – доброго здоров’я!

– А що ти, чоловіче, тут робиш? – Та воду відвертаю, щоб річку перейти. – А куди йдеш? – Щастя шукати. – Ну, то й ми туди.

А як звешся? – Крутивус. А ви? – Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходімо разом!

– Ходім! Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі – то Вернигора перекине, де ліс – Вернидуб виверне, де річка – Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс, коли бачать,- в лісі стоїть хатка. Увійшли в хатку – нікого нема.

Котигорошко каже: – Отут ми й заночуємо. Переночували, а на другий день Котигорошко й каже: – Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання. Пішли вони, а Вернигора наварив їсти та й ліг спочивати. Коли хтось стукає в двері: – Відчини!

– Не великий пан, відчиниш і сам,- каже Вернигора. Двері відчинились, та й знов хтось кричить: – Пересади через поріг! – Не великий пан, перелізеш і сам. Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться.

Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив та й подався. Вернигора крутивсь-крутивсь, якось зірвався з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.

– А чого ти запізнився з обідом? – Та задрімав трохи. Наїлись та й полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже: – Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, ми підемо на полювання.

Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері: – Відчини! – Не великий пан, відчиниш і сам.

– Пересади через поріг! – Не великий пан, перелізеш і сам. Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та почепив на гвіздок.

А сам усе, що було наварене, виїв, випив та й подався. Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство. – А що це ти з обідом спізнився?

– Та задрімав,- каже,- трохи… А Вернигора вже й мовчить: догадався, діо воно було. На третій день зостався Крутивус,- і з ним те саме. А Котигорошко й каже: – Ну, та й ліниві ви обід варити.

Уже ж завтра ви всі йдіть на полювання, а я зостануся вдома. На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати.

Аж грюкає хтось у двері: – Відчини! – Стривай, відчиню,- каже Котигорошко. Відчинив двері,- аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.

– Пересади через поріг! Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.

– А чого тобі? – питає Котигорошко. – А ось побачиш чого,- каже дідок, доп’явся до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко: – То ти такий! – та собі – хап його за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду і защемив її там. – Коли ти,- каже,- такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду. Приходить він у хату,- вже й товариство поприходило. – А що обід?

– давно впрів. Пообідали, а тоді Котигорошко й каже: – А ходіть лишень,- я вам таке диво покажу, що ну! Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба немає: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв. – Коли він такий, то ходім його шукати.

А де дідок того дуба тяг,- там так і знати, що волочено,- вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже: – Лізь туди, Вернигоро! А цур йому! – Ну ти, Вернидубе!

Не схотів і Вернидуб, не схотів і Крутивус. Коли ж так,- каже Котигорошко,- полізу я сам. давайте плести шнури. Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже: – Спускайте!

Почали вони спускати, довго спускали,- таки сягнули до дна,- аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити,- аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями,- аж вибігає йому назустріч королівна – така гарна, така гарна, що й у світі кращої немає. – Ой, – каже, – чоловіче добрий, чого ти сюда зайшов? – Я,- каже Котигорошко,- шукаю діда маленького, що борода на сажень волочиться.

– Е,- каже вона, – дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього,- він тебе вб’є, бо вже багато людей повбивав. – Не вб’є! – каже Котигорошко.- То ж я йому й бороду защемив.

А ти чого тут живеш? – А я,- каже,- королівна, та мене цей дідок украв і в неволі держить. – Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього!

Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже: – А чого ти прийшов? Битися чи миритися?

– де вже,- каже Котигорошко,- миритися,- битися! От і почали вони битися. Бились, бились. І таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою.

Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. І Ірийшов і гукає: – Агов, побратими,- чи ви ще є? – Є! Він прив’язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли: – Це ваше. Витягай, спустили знову мотуз. Він прив’язав другий мішок: – І це ваше. І третій їм віддав,- усе, що добув.

Тоді прив’язав до мотуза королівну. – А це моє, – каже. Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали: – Нащо будемо його тягти? Нехай лучче й королівна нам дістанеться.

Підтягнім його вгору та тоді й пустімо,- він упаде та й уб’ється. А Котигорошко й догадався, що вони вже надумали,- узяв прив’язав до мотуза каменюку та й гукає: – Тягніть мене! Вони підтягли високо, а тоді й кинули,- камінь тільки гуп! – Ну,- каже Котигорошко,- добрі ж і ви!

Пішов він підземним світом. Іде та йде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує,- на дубі пищать грифенята в гнізді.

Він заліз на дуб та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив гриф, що діти вкриті, та й питає: – Хто це вас накрив? А діти кажуть: – Як не з’їси його, то ми скажемо.

– Ні,- каже,- не з’їм. – Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив. Гриф прилетів до Котигорошка й каже: – Кажи, що тобі треба,- я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все – я полечу, а тут піде дощ та град,- вони в гнізді й заллються. – Винеси мене,- каже Котигорошко, – на той світ. – Ну, добру ти мені загадку загадав.

Та дарма,- треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, то як летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш в рот шматок м’яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то я не долечу й упаду. Взяли вони шість кадовбів м’яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа,- полетіли. Летять та й летять, як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шматок м’яса, а як наліво – дасть йому трохи води. довго так летіли,- от-от уже й долітають до цього світу…

Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться. Коли це проходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже: – Ви мене зрадили, мушу вас покарати! Та й покарав.

А сам одружився з тією королівною та й живе.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)


Українська народна казка – Котигорошко