На початку 40-х років в Україні пожвавилося літературно-мистецьке життя. Друга світова війна “вивільнила притлумлені більшовизмом сили української літератури, попустила пута народного духу, що один тільки й міг зарадити в цій трагедії”. Поезія першою з-поміж інших літературних жанрів стала виразником народного духу в один із найтяжчих періодів нашої історії. І кров, і сльози народу закарбувалися в слові, яке кликало до бою, вселяло віру й надію в перемогу над ворогом. Розвинулися всі жанри поезії, збагатилися виражальні засоби, розкрилися
Поети старшого покоління – П. Тичина, М. Рильський, М. Бажай, В. Сосюра – творили в евакуації, виступали перед народом у пресі, на радіо; молодші – І. Нехода, Л. Дмитерко, П. Дорошко, М. Шеремет, В. Швець – воювали й писали на фронті, М. Шпак – у підпіллі, П. Воронько – у партизанському загоні, О. Теліга, О. Ольжич – у лавах національного підпілля. Багато талановитих митців не повернулися з війни (О. Гаврилюк, К. Герасименко, М. Шпак та ін.).
У перші дні війни поезія звертається до народу з клятвою й закликом, бойовим маршем і похідною піснею. Усенародного звучання набувають “Клятва”
Набули популярності вірші-листи, адресовані воїнам, землякам, співвітчизникам (“Лист до земляків” В. Сосюри, “Відповідь бійцям на фронт” П. Тичини, “Летіть, орли” М. Бажана).
Одвічні проблеми буття й смерті порушено в ліро-епічних поемах М. Бажана “Данило Галицький”, П. Тичини “Похорон друга”, “Жага” та “Мандрівка в молодість” М. Рильського, “Мій син” В. Сосюри, “Полонянка” А. Малишка. Образ України митці уособлюють з рідною матір’ю, що надає цим творам особливої теплоти й ніжності, водночас глибини й сили синівського почуття.