У романі удегейские обряди, пісні, повір’я відтворять особливу атмосферу родового побуту з характерним для нього ритуалом. Органічне зрощення побутових етнографічних матеріалів із сюжетом і образами добутку. “Сарл водить Сережу по селищу й все показує йому,- це дає можливість дати ряд етнографічних відомостей” – ці рядки із записної книжки Фадєєва відбивають пошуки найбільш оптимального рішення проблеми за допомогою традиційного “мотиву чужоземця”.
Вражає глибина розкриття інонаціонального побуту, визначена особливостями
Так Сергію Костенецкому, що вперше потрапив в удегейское стійбище, не вдавалося спочатку навіть відрізнити чоловіків від жінок, “завдяки їхнім однаковим одягам і різко вираженим типовим особливостям особи(…). Поступово придивившись, він став відрізняти жінок. Вони були менше ростом, з більше вилицюватими, майже пятиугольними особами, з більш яскраво вираженою монгольською складкою вік і в більше строкатих одягах”.
На відміну від європейця, що насамперед звернув увагу на расові ознаки зовнішності, син цього плем’я – Сарл дозволяє авторові навіть у груповому
Але Сарл, однак, не зауважує таких, що стали для нього звичними подробиць, які, навпроти, підкреслені в портреті, поданому через сприйняття Сергія. Сарл тільки відзначив, що жінки, що клопотали навколо вбитого звіра, були в довгих, разузоренних по борті й поділу шкіряних сорочках, тоді як Костенецкий зауважує, що “легені наколінники й нарукавники разузорени були спіральними колами, що зображували птахів і звірів; на груди, на поділі й рукавах нашиті були світлі гудзики, раковини, бубонці, різні мідні брязкітки, отчого при ходьбі від одягів виходив тихий шелесткий дзенькіт”.
У Сарла не викликає ніяких захватів зовнішність Люрла з його “потворним, прямим, як у росіян, носом, але вона викликає замилування Сергія: його увагу залучив “безшумно ввійшов у коло стрункий меднолиций удеге із гнучкою й сильною талією, з тонкими, косо поставленими хижими бровами… Мідним своїм профілем із прямим – із тріпотливими ніздрями – носом він викликав у пам’яті Сережи (начитавшегося романів Купера.) напівзабутий образ індіанця-воїна”.
Відповідно, руху Монгули – дикі, безглузді, смішні, навіть принизливі в очах Сережи,- сприймалися удеге з незмінно серйозним, безпристрасним і зосередженим вираженням
Те, що для російського було свого роду екзотикою, для Сарла (у його спогадах) стає джерелом глибоко поетичних почуттів, за яким коштує гаряча синовняя любов до свого плем’я. Ця поетичність глибоко передана й самою музикою фрази, і завершальний опис окремими поетичними деталями: “Люди, що недвижно схрестили у вогню криві, у гострих улах ноги, непоколебимо мовчать. Зщулившись, вони курять довгі китайські трубки, притискаючи попіл вказівними пальцями, на шапках їх золотяться білячі хвости й червоний, що йде від багаття вітер колише над ними весняне листя…”
Така ж багатогранність портретної характеристики властива індивідуальним портретам навіть епізодичних персонажів. Так, двічі дається в романі портрет дружини Сарла – Янсели. Перший раз він виникає перед очами люблячого Сарла, що підійшло до житла після довгої для людей його плем’я розлуки із дружиною.
У його сприйнятті вигляд жінки зливається зі спогадами юності. Хвилювання Сарла, що із древнім благоговінням слухаючи повний любові й жалості голос своєї подруги, довго не зважується ввійти у своє житло, передано автором і особою поетичною інтонацією: “Боязка й тендітна, як дівчинка, дружина його Янсели з роду Кимунка, – з раскриленними тонкими чорними бровами, із сергою в носі, вся унизана намистом, що грали в косому, порубаному на квадратики сонячному промені,- сиділа навпочіпках, розсунувши гострі коліна, і, наспівуючи, розмірно колихала дитини в колиске…”
Коли ж кілька днів через, Янсели побачив Сережа, те її портрет у його сприйнятті – безпристрасний і просто інформативний: навпочіпках сиділа літня вилицювата жінка, з тонкими чорними бровами й сергою вносу.
Провідний художній принцип автора “Останнього з удеге” – розкриття пафосу роману через аналіз психологічних станів його героїв. Російська радянська Література взяла на озброєння толстовський принцип багатогранного й психологічно переконливого зображення людини іншої національності, і “Останній з удеге” був значним кроком у цьому напрямку, що продовжує толстовські традиції (Фадєєв особливо цінував ” Хаджі-Мурата”).
(1 votes, average: 5.00 out of 5)