Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим. Буває, іноді дивлюся.
Дивуюсь дивом, і печаль Охватить душу; стане жаль Мені її, і зажурюся, І перед нею помолюся, Мов перед образом святим Тієї матері святої,
Що в мир наш бога принесла… Тепер їй любо, любо жити. Вона серед ночі встає, І стереже добро своє, І дожидає того світу, Щоб знов на його надивитись.
Наговоритись. “Це моє! Моє!” – І дивиться на його, І молиться за його богу, І йде на улицю гулять Гордіше самої цариці, Щоб людям, бачте, показать
Своє добро.
І їй здається, все село Весь день дивилося на його. Що тілько й дива там було,
А більше не було нічого. Щасливая!.. Літа минають.
Потроху діти виростають, І виросли, і розійшлись На заробітки, в москалі. І ти осталася, небого.
І не осталося нікого З тобою дома. Наготи Старої нічим одягти І витопить зимою хату. А ти не здужаєш і встати. Щоб хоч огонь той розвести.
В холодній молишся оселі За їх, за діточок. А ти.
Великомученице? Села Минаєш, плачучи, вночі. І полем, степом ідучи, Свого ти сина
Несе покритка на базар”. Безталанная! де ділась Краса твоя тая. Що всі люде дивувались? Пропала, немає!
Все забрала дитиночка 1 вигнала з хати, І вийшла ти за царину, З хреста ніби знята.
Старці тебе цураються, Мов тії прокази. А воно таке маленьке, Воно ще й не лазить. І коли-то воно буде
Гратись і промовить Слово мамо. Великеє,
Найкращеє слово! Ти зрадієш; і розкажеш Дитині правдиво Про панича лукавого, І будеш щаслива. Та недовго.
Бо не дійде До зросту дитина, Піде собі сліпця водить,
А тебе покине Калікою на розпутті, Щоб собак дражнила,
Та ще й вилає. За те, бач. Що на світ родила. І за те ще, що так тяжко Дитину любила.
І любитимеш, небого. Поки не загинеш Межи псами, на морозі,
Де-небудь під тином.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло): Будучи на засланні, в далеких казахських степах, Т. Шевченко ніколи не забував рідного краю, думкою линув до нього. І проймався глибоким співчуттям до знедолених, особливо жінок. Згадував матір, сестер, добру сусідку Оксану. По-різному склалася їхня доля.
Щаслива мати тішиться своїм дитям. їй здається, що кращого за нього немає у світі, і всі також милуються ним. Але проходить с, діти виростають, змушені кидати матір одну і йти на заробітки. А вона все молиться за них. Інша мати проклинає своє материнство, адже вона – по крихітка, її дитина – байстря від лукавого пана, який порозважався й покинув.
Усі люди також відвертаються від них. Яка доля такої дитини? Тільки старців водити, а матері – загинути десь під тином. Вірш пройнятий гарячим співчуттям до долі жінки-матері, а слова:
У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим Стали афоризмом.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)