1. Особистість автора, його естетические погляди. 2. Новаторства Карамзина. 3. Основний зміст повести “Бідна Ліза”.
4. Короткий аналіз добутку 5. Сучасники про письменника.
Творчість Н. М Карамзина займає особливе місце в рамках літератури XVIII століття. Саме з його ім’ям зв’язують світанок російського сентименталізму. За словами відомого критика того часу В. Г. Бєлінського, Карамзин підійшов до сфери нових ідей, перший у Росії став писати нові по своєму стилі добутку, у яких “зображувалося життя серця й страстей посередині звичайного
Свої естетические погляди письменник висловив у нарисі “Що потрібно авторові?
” і в ряді заміток і невеликих статей, опублікованих у журналах “Московський вісник” і “Вісник Європи”. Наприкінці XVIII століття основним достоїнством добутків Карамзина вважалася чутливість. Дійсно він перший в історії російської літератури письменник, що направив свою майстерність на опис психологічного миру своїх героїв
Він умів дуже тонко, але разом з тим жваво, передати всі відтінки почуттів і емоцій, метання серця людини, що закохалася, і щиросердечну вагу людини відкинутого. Через занурення читача в мир “ніжних страстей” письменник учить його жалю Завдяки цьому Карамзин став новатором у російській літературі як блискучий майстер психологічного портрета, стану людини й характеру героя з усіма його протиріччями й недоліками. Повість “Бідна Ліза”, написана в 1792 році й присвячена перипетіям доль двох закоханих, не є програмним добутком для автора, однак здобула особливу популярність серед сучасників.
Герої шукають щастя в любові, але не знаходять його, тому що навколишній їхній жорстокий мир заважає їм у цьому.
Страждання, викликані перекрученої суспільством любов’ю, приводять героїв до смерті – одного до фізичного, іншого – кдушевной. Головна героїня Ліза живе з матір’ю в Підмосков’я, у невеликому, але затишному будиночку на березі Москви-Ріки. І мати, і батько ( щовмер на момент описуваних подій) прищеплювали дочки високі моральні й моральні якості.
Вони вчили її тому, що всьому в житті треба домагатися самої й що не можна сподіватися на те, що щось. дістанеться даром. Самі вони додержувалися цих принципів неухильно: батько “любив роботу, орав добре землю й вів завжди тверезе життя”, мати після смерті чоловіка залишалася йому вірна й часто про нього згадувала зі слізьми, “тому що й селянки любити вміють”.
Вихована в строгості Ліза “трудилася день і ніч – ткала полотна, в’язала панчохи, весною рвала квіти, а влітку брала ягоди – і все це продавала в Москві”. Образ Лізи – найбільш близький і дорогий авторові. Про неї він говорить постійно з якоюсь тихою ніжністю, як якби знав подібну дівчину особисто.
На стороні героїні він залишається й під час кульмінації основного конфлікту.
Проста дівчина полюбила всією повнотою своїх почуттів (при цьому так і не зізнавшись матері) доброго й гарного, але розпещеного й легковажного дворянина, нерівного їй по стані ераст при всіх своїх позитивних якостях не здатний думати опоследствиях своїх дії. Почуття героїні міцні, глибокі щирі й безкорисливі. Незважаючи на розуміння того, що “пан” ніколи не візьме просту дівчину заміж, Ліза продовжує любити ераста щиро й самозабутньо: “зовсім віддавшись йому, їм тільки жила й дихала…
І в задоволенні його думала своє щастя, зовсім не думаючи про себе”. Відносини Лізи й ераста описані в класичні для сентименталізму пасторальних тонах. Більше того, пасторальность у цьому випадку підкреслюється й основним місцем дії – простим підмосковним пейзажем.
Трагічний кінець добутку зовсім не в моральній убогості героїв, а в недоліку відповідальності в характері головного героя й у силу непереборних обставин. Читач пам’ятає, що на початку повести ераст збирався “жити з Лизою як брат із сестрою”, однак переоцінив силу своєї стриманості. Потім він переситився відносинами й захотів припинити їх.
Для Лізи ж відсутність ераста рівносильна відсутності життя, у зв’язку із чим героїня кінчає життя самогубством. Однак нещасна любов драматична не тільки для Лізи, але й для її улюбленого Про щиросердечну травму героя автор говорить наступне: “ераст був до кінця свого життя нещасливий. Довідавшись про долю Лізиної, він не міг утішитися й почитав себе убийцею”. Сам письменник не вважає свого героя типовим: “Люди роблять багато зла – без сумніву – але лиходіїв мало; омана серця, безрозсудність, недолік освіти провиною дурних справ…”.
Новаторство Карамзина-Психолога полягає в тому, що роль соціально-етичної проблеми в благополучній розв’язці не виявилася заниженою На це звернув увагу критик В. В. Сиповский, написавши в “Нарисах з історії російського роману” наступне: “”Бідна Ліза” – тому й була прийнята російською публікою з таким захватом, що в цьому добутку Карамзин перший у нас висловив те “нове слово”, що німцям сказав Гете у своєму “Вертері”.
Таким “новим словом” було в повісті самогубство героїні Російська публіка, що звикла в старих романах до втішливих розв’язок у вигляді весіль, що повірила, що чеснота завжди нагороджується, а порок карається, уперше в цій повісті зустрілася з гіркою правдою життя”. Творчість Карамзина зіграло велике значення в розвитку й становленні російської національної літератури. А. С. Пушкін писав про нього: “Чиста, висока слава письменника належить Росії, і жоден письменник із щирим талантом, жоден учений людина, навіть із колишніх йому супротивниками, не відмовив йому данини поваги глибокого й подяки”.
А за словами В. Г. Бєлінського “Карамзин перший на Русі почав писати повести, які зацікавили суспільство…
Повести, у яких діяли люди, зображувалося життя серця й страстей посередині звичайного повсякденного побуту, повісті, у яких як у дзеркалі, вірно відбивається життя серця… як вона існувала для людей того часу”.