Кажуть, що справжнiх друзiв не може бути багато. Я вважаю, що це правильно. У мене є безлiч знайомих, проте справжнiх друзiв – лише двоє.
Це мої однокласники – Iгор i Андрiй.
Чому саме їх я вважаю моїми друзями? Вiдповiдь проста: менi з ними цiкаво, приємно. I, головне, вони завжди допоможуть у скрутну хвилину порадою i дiлом.
Вони доводили це неодноразово.
Так сталося, що ми троє живемо поруч, в одному мiкрорайонi. Тому немає особливих проблем iз зв’язком. Ми бiгаємо один до одного в гостi, разом робимо уроки, ходимо гуляти. Оскiльки ми
Поки ми граємося, мама готує нам смачний обiд. А потiм, буває, усi разом робимо деякi складнi завдання. Iнодi ми ходимо додому до Андрiя грати на комп’ютерi. Я хочу в майбутньому серйозно зайнятися програмуванням, i в цьому менi допомагає Андрiїв батько – Олексiй Миколайович.
Вiн працює програмiстом у фiрмi й досконало знає свою справу.
У школi приятельськi щирi стосунки мiж нами не зникають. Навпаки, ми намагаємося триматися разом, не давати
Ми товаришуємо вже два з половиною роки. Бували й суперечки,
I непорозумiння, i розрив стосункiв. Але через певний час усi ми намагались їх вiдновити. I це нам вдавалося.
Я думаю, що товаришами ми залишимося на все життя.