Я не пам’ятаю, коли навчився ходити, зате пам’ятаю, коли навчився плавати. Плавати я навчився майже так само давно, як і ходити, але зате навчився сам, а хто вчив мене ходити, невідомо. Виховували колективно. Будинок наш завжди був повний усякими двоюрідними братами й сестрами. Вони спускалися з гір, приїжджали з околишніх сіл надходити в школи й технікуми й, надходячи, проходили крізь наш досить тьмяний будинок, як крізь тунель.
Серед них було чимало забавних і цікавих людей, деяких я любив, але море мені все-таки подобалося більше, і тому
Улітку море було щоденним святом. Бувало, тільки вийдемо із хлопцями знадвору, а вже якесь радісне хвилювання окриляє кроки – швидше, швидше! Через все місто бігли на побачення з морем.
Кінець вулиці впирався у сіру кріпосну стіну. За стіною – море. Міцність як би намагається закрити від міста море, але це їй погано вдається.
Запах моря, завжди потужн і свіжий, спокійно й навіть глумливо проходить крізь кам’яну перешкоду.
І нарешті, море! Величезне й несподіване, воно уривалося в очі й обдавало стійкою солоною свіжістю. Звичайно не вистачало терпіння дійти до
Коли прийшла настав час шукати скарби, один мій шкільний товариш шепнув мені, що бачив в одному місці в море золоті монети. Заприсягши нікому не говорити про цю таємницю, ми розсталися до наступного дня. Уночі я погано спав: ворочався, підхоплювався, ніяк не міг дочекатися світанку.
Ледве зайнялося, я встав і навшпиньках вислизнув з будинку. Ми зустрілися в старої міцності. Говорили чомусь пошепки, хоча навкруги на полкилометра простирався пустельний пляж. Було по^-ранковому мерзлякувато, вода тихо плескалася в ніг. Ми піднялися на мокрий від ранкової вогкості уламок кріпосної стіни й обережно переповзли до його краю.
Лягли на живіт і стали дивитися. Через якийсь час товариш мій тикнув пальцем у воду. Звісивши голову, завмираючи від хвилювання, я вдивлявся, але нічого не бачив, крім неясного обрису дна. Але він дуже хотів, щоб я побачив монети. І я, нарешті, побачив їх.
Як би колтихаясь, вони таємниче поблискували крізь товщу води. Розглянути їх можна було в коротку мить, коли одна хвиля вже пробігла, а інша ще не підійшла. Ми роздягнулися й почали поринати. Вода ще була дуже холодна: справу відбувалося у квітні або на початку травня.
Я кілька разів пірнув, але до дна не дійшов. Не вистачило подиху, і вуха сильно боліли. Я тоді ще не знав, що поринати потрібно під кутом, а не вертикально, як це я робив.
Поринаючи під кутом, проходиш більшу відстань до дна, зате йти легко, а головне – вуха звикають до тиску й не болять.
Щораз я майже дониривал до дна; здавалося, тільки простягни руку – і схопиш монети, але мене обманювала прозорість води. Нарешті мені спало на думку кинутися у воду зі скелі, щоб глибше пірнути за рахунок інерції стрибка. Я бухнувся у воду й без праці допірнув до дна. Схопивши монети разом із жменею піску, я із силою відштовхнувся й зринув.
Ухопившись рукою за кам’яний виступ, я обережно підняв іншу руку. Пісок соромливими струмками стікав з долоні, а на долоні моєї блищали дві металеві пробки, якими звичайно закривають пляшки з мінеральною водою. Видно, якась компанія тверезо бенкетувала, улаштувавшись на цій кам’яній брилі.
Дорого ж нам обійшовся цей нарзанний бенкет! Із працею просмикнувши задерев’янілі руки й ноги в одяг, ми довго підстрибували й бігали по березі, поки не зігрілися. Море подшутило над нами.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)