Я живу майже в центрі міста. Правда, це не центр, яким його вважає більшість жителів, але дійсно географічний центр – так каже мій тато. І в цьому самому географічному центрі розташований наш невеликий будиночок із садом, таким само старим, як будинок. Усе в саду, як належить: дві яблуні, два вишневих дерева, одна груша, дві сливи і… одна величезна стара береза. Я не пам’ятаю жодного року, щоб хто-небудь із дорослих не заводив би розмови про те, що час її спиляти, зрубати тощо. І щоразу хтось із родини обов’язково заперечував, причому дуже
Коли я був зовсім маленький, то майже не звертав уваги на ці суперечки. Нарешті поцікавився: у чому ж річ? І бабуся розповіла мені історію “нефруктового” дерева в нашому саду. Виявляється, що майже весь рід наш починався з цієї берези.
Ще прадід із прабабусею, будуючи дім, посадили три берези, що піднімалися так швидко, росли так красиво, що всі сусіди заздрили хазяям, хоча ще навіть жодного яблучка в саду не виросло. А під час війни дві берези загинули, обидві були поранені осколками снарядів, що неподалік розірвалися. Наша родина дуже переживала, тому що усі звикли вважати ці три берези символом благополуччя
Але роки йшли, не стало моїх прадідів, постаріли бабуся з дідусем, і, на жаль, постаріла береза: почали всихати гілки, зараз вона виглядає якоюсь літньою і вже не прикрашає сад і двір. Але розстатися з березою поки що ми не наважуємося: раптом із нею піде все добре і гарне, що є в нашій родині.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)