Після нас – хоч потоп? (твір-роздум на суспільну тему)
Наші пращури вважали, що планета Земля – жива. У давніх міфах вона мала навіть своє ім’я. Проте минув час, і планета забула його. Вона забула шурхіт листя, запах чистого дощу, який змивав бруд, а не від якого ховалися.
Земля забула подих повітря, прозору воду та імена звірів, що раніше жили. Вона забула навіть своє власне ім’я, бо прийшло суцільне лихо – вірус, що зветься людством.
Ми висушили ліси, і залишилася Земля без кіс, зелених та товстих. Ми забруднили воду – кров
Земля любить нас, своїх дітей. І бажає нам тільки добра, тому і не дасть нам знищити самих себе. Вона застерігає нас, простягує до нас руки, вона звертається до нас очима озер і ніби благає: “Зупиніться!” А натомість ми, діти Землі, йдемо все далі й далі, крокуємо упевнено вперед