Світова література знає чимало, зразків інтимної лірики. Пригадаймо сонет, Петрарки, поезії Пушкіна, неповторне “Зів’яле листя” І. Франка, поезії А. Малишка, В. Сосюри. Тема кохання, болісного, жагучого, драматично гострого, – одна з характер’ них для Д. Павличка.
Захоплення жіночою красою, палкий жаль за втраченим ко ханням, вибагливість в інтимних стосунках – такі почуття проймають цикл поезі “Пахощі хвої”, ця тема пізніше буде найглибше розроблена в збірці “Таємниця твого обличчя”. Інтимна лірика поета пристрасна,
З’явись, благослови, зігрій, Якщо ти є, якщо ти є!
Яскрава образність, свіжа, небуденна поетична думка, мінливість почуттів ліричного героя – про це йдеться в невеликій поезії “Дзвонить у зорях небо чисте…”; Поезія Д. Павличка не повторює художніх прийомів його попередників.
О, я хотів тобі сказати, Що те колоссячко вусате То невсипущий труд мозільний, То молодим калач весільний.
Боляче, що вона не замилювалася над тим, не помічала і не чула німотног крику знівечених нею колосків пшениці, як не чула й того, що так німо кричал його найніжніші почуття, стоптані разом з колоссям.
Поезія “Два кольори” – твір такої ж емоційно-роздумливої інтимної лірики. Відчутна спорідненість і співзвучність її з відомою “Піснею про рушник” А. Малишка. Немало років минуло, як двома кольорами, червоними і чорними нитками, мати вишила сорочку для сина, який “малим збирався навесні піти у світ незнаними шляхами”. Розмаїта гама українських народних вишиванок, де переважають два кольори: червоний і чорний – символи любові і журби, радості і смутку.
Ці почуття в житті органічно поєднані: “Переплелись, як мамине шиття, мої сумні і, радісні дороги”. Ліричний герой зберіг найсвятіше – “горточок старого полотна вишите…життя на ньому”, зберіг пам’ять про найкращу жінку для кожної людини – матір. Композитор Олександр Білаш дав мелодійні крила поезії.
Саме музика допомагає нам глибше зрозуміти і красу образів і красу нашого буття.
“Вічна” тема для Д. Павличка спонукає читача до роздумів, підносить у помислах, робить його благороднішим. Вірш поета “Моя любов, ти – як Бог?” – наочний приклад цього. Як Земля, космос становлять Всесвіт, бо існують за взаємозалежними законами буття, так само і земна любов сягає небесного високого почуття, і тим вона вже неземна. Любов осяває душу людини, її не можна побачити й почути так само, як Бога, це почуття дано, щоб лише відчувати. Наскільки зворушливим є образ явора, його милої явороньки, їхнє безнадійне кохання.
Явір стає символом болю й невимовної журби, він тужить за своєю судженою, бо їхнє молоде кохання з’являється лише у снах. Тугою і смутком, болем пройнята остання строфа, бо яворові загрожує знищення:
Він не знає, що надійдуть люди, Зміряють його на поруби. Розітнуть йому печальні груди, Скрипку зроблять із його журби.
Дмитро Павличко виспівав свою “вічну” гему кохання ніби одним подихом, вклавши в неї світлу радість, тиху печаль і тугу осяяного й збентеженого великим коханням серця ліричного героя. “Поезія – це мова молодих”, – сказав Д. Павличко. І такий погляд на поезію як на молодий поклик людської душі він підтверджує своєю творчістю.