У своєму найвідомішому романі “Червоне і чорне” Фредеріко Стендалю вдалося відтворити об’єктивну картину життя тогочасного суспільства. “Правда, гірка правда” – такий епіграф письменник не випадково обрав для цього твору. І до останніх рядків Стендаль дотримується цієї правди. Їдка сатира автора, рішуча критика, справедливий гнів – усе спрямоване проти привілеїв, релігії і державної влади. Саме цій меті Стендаль підпорядкував і образи, створені в романі, які у своїй більшості відносилися до мешканців провінції. Це представники
Роман “Червоне і чорне” можна розділити на три частини, в кожній з яких яскраво описуються звичаї і традиції окремих суспільних груп. Перша частина – Верьєр, вигадане письменником провінційне містечко, друга частина – семинаристський Безансон і Париж – своєрідне уособлення вищого світу.
Незважаючи на те, що з часом події роману пересуваються у Безансон і Париж, але ми бачимо, що скрізь панують однакові цінності – гроші і особистий інтерес. Перед нами постають досить різноманітні герої. Це й де Реналь – аристократ,
Він теж став володарем фабрики і прагнув у всьому бути схожим на представників вищого світу. Але наприкінці подій де Реналь змушений поступитися, бо мером міста стає Вально, який “зібрав найбільшу шваль від кожного ремесла” і запропонував своїм соратникам: “Давайте царювати укупі”.
Образ нового мера досить символічний, адже на його прикладі автор підкреслює, що в ті часи саме такі люди ставали політичною і соціальною силою. Навіть маркіз Ла-Моль приймає у себе цього провінційного шахрая і невігласа, тому що теж сподівається на допомогу Вально під час виборів.
У романі “Червоне і чорне” Стендаль розкриває основні напрямки розвитку суспільства, в якому духовенство і аристократія намагаються усіма силами зберегти свою владу. Для цього вони вступають в змову, сутність якої розкривається Стендалем у іронічному епіграфі: “Основний закон для всього існуючого – це вціліти і вижити. Ви сієте кукіль і сподіваєтеся зростити хлібні колоски”.
Характеристики, які дає письменник представникам цих прошарків суспільства, досить красномовні – один з них “цілком поглинений своїм травленням”, другий сповнений “злості дикого кабана”, ще один схожий на “заводну ляльку”. Всі вони пересічні люди, які, на думку Жюльєна Сореля, “бояться, як би він їх на сміх не підняв”.
Висміюючи і критикуючи прагнення тогочасної буржуазії, не меншу іронію Стендаль спрямовує і на духовенство. Відповідаючи на поставлене самим же питання, в чому сенс життя духовної особи, через головного героя твору Жюльєна Сореля письменник відповідає, що цей сенс лише в тому, “щоб продавати місця віруючим у раю”. Стендаль відкрито описує огидне життя в семінарії і викриває доволі дивні методи виховання майбутніх духовних наставників народу. В семінарії думка поєднується із злочином і панує лицемірство.
Тому не випадково абат Пірар називає представників духовенства “лакеями, необхідними для спасіння душі”.
Стендаль не приховує ні найменших подробиць життя суспільства, де “будь-яка жива думка здається грубістю” і в якому панує “гніт моральної задухи”. Письменник малює систему відносин у суспільстві Франції початку XIX століття, які не викликають ніяких симпатій.
Стендаль не відмовляє героям свого роману у здатності страждати, мислити і не підкорятися лише тільки вигоді. Автор зображає живих позитивних людей, серед таких, як Фуке, який живе далеко від міста і тому відрізняється від більшості своїх співвітчизників, як маркіз де Ла-Моль, який зміг побачити в бідному секретареві особистість, як абат Пірар, якому ніхто не вірив, що він не крав, перебуваючи на посаді ректора семінарії, як мадам де Реналь, Матильда, і, звичайно ж, як Жюльєн Сорель.
Цим персонажам Стендаль приділяє особливу увагу і саме на них він показує, як навколишнє середовище і суспільство може поламати людські душі. Наприклад, мадам де Реналь – чесна, щира, наївна і трохи простодушна жінка. Але суспільство, в якому вона живе, постійно змушує її брехати.
Незважаючи на те, що вона не кохає де Реналя і розуміє, що вона потрібна чоловікові лише через її гроші, вона все ж таки залишається гарною дружиною і матір’ю їх дітей.
А ось горда і самолюбива Матильда впевнена у своїй перевазі над іншими людьми лише тому, що вона дочка маркіза. У романі вона виступає як повна протилежність мадам де Реналь. Вона безжальна і жорстока у своїх судженнях про людей, якими ображає і Жульєна, змушуючи його знаходити хитромудрі засоби, необхідні для того, щоб підпорядкувати її собі. Єдине, що зближує цих героїнь – це прагнення до щирого кохання.
Таким чином, створені у романі Стендаля “Червоне і чорне” картини життя тогочасного суспільства поступово підводять читача до того, що під дією цього часу люди можуть ставати нікчемними і дрібними, а мета не зажди виправдовує засоби, якими користуються герої роману, адже піддатися впливу суспільних поглядів можуть й ті, хто від природи наділені не таким вже й поганими якостями.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)