Люби природу не як символ Душі своєї.
Люби природу не для себе, Люби для неї.
(М. Рильський)
Природа… Шовковиста травиця манить побродити босими ногами. Ніжне і ласкаве сонечко так і кличе нас засмагнути.
Джерельна прозора вода тихоплинної річки приваблює своєю прохолодою. Як же радісно і приємно відчуваєш себе на лоні природи. Не знайти слів, щоб висловити своє захоплення красою рідного краю, не збагнути мудрості матінки-землі, яка наділяє нас не тільки матеріальними, а й духовними дарами.
Вона ділиться з нами своїми таємницями,
Скількох митців слова, пензля, музики надихнула природа на створення шедеврів! Скільком подарувала в віру у власні сили, розум, талант, повернула до роботи і життя, врятувала від розчарування. Ліричний герой новели М. Коцюбинського “Intermezzo”, втомлений постійним “мушу”, “треба”, зневіряється в собі, тікає від життєвих проблем, людей на лоно природи. Ось він сідає на полі, заплющує очі і слухає жайворонків: “Вони сіють пісню на дрібне сито і засівають поля”.
Тут усього багато: неба, сонця, веселої зелені. Краса і гармонія поля відроджують у душі героя потребу
Природа-чарівниця створила мавок і лісовиків, щезників і перелесників, польових русалок, чугайстрів… Малому Івану Палійчуку з повісті М. Коцюбинського “Тіні забутих предків” вчувається дивна мелодія: то щезник грає на флоярі. Світ для нього, “як казка, повна чудес”. Підрісши, він і сам намагається передати ті мелодії, які звучать у природі на флоярі. Його кохана Марічка співала.
Що б вона не бачила в природі, що б не чула – все потім виливалося в легку й просту пісню. Природа з її дивами дала своїм дітям хист розуміння навколишньої краси.
Будь-якої пори року, в негоду і сонячний день ми не перестаємо милуватися красою Землі. Й коли з-під снігу пробиваються гарні первоцвіти, ніжно-зелена трава, розпускаються бруньки на деревах. Чудове літо дарує нам теплі сонячні дні.
А як приємно йти по осінньому парку, коли під ногами шелестить жовто-багряний килим. І хто не любить кинути оком на засніжені поля, ліси, будинки.
Різні пори року, а ще різноманітніша природа нашого краю. З часів існування людства вона дарує нам безцінні дарунки: ми отримуємо таку необхідну для існування їжу, чисте повітря, навіть ліки. Люди користуються цими дарами і навіть забувають дякувати природі за те, що мають. І вже вважають себе її господарем.
Природа любить своїх дітей, як мати, і прощає багато чого. Та іноді не витримує такого неподобства і тоді насилає повені, засухи, землетруси і цунамі. Але це тільки наслідки бездумного втручання людства в природні володіння матері-землі. “Зрубали люди старого дуба”, використовують живе дерево на тин – і лісовик відвертається від них: мре худоба, хату обсідають злидні.
Так описала втручання в природу Леся Українка в драмі-феєрії “Лісова пісня”.
Споконвіку вважалося за обов’язок кожного: посадити дерево, виростити сина, збудувати дім. Тож кожному з нас треба посадити дерево, доглянути клумбу, прибрати за собою місце відпочинку, подбати про красу і природу – тоді тільки ми зможемо називатися Людьми і дітьми матінки-природи.