М. Булгаков в романі “Майстер і Маргарита” утверджує цінності творчості і кохання та їхньої рятівної сили в долях Майстра і Маргарити.
Образові Майстра віддана найдорожча Булгакову ідея безсмертя справжнього мистецтва. Персонаж Майстра містить чимало автобіографічних елементів, у цьому образі відбилися риси гетевського Фауста, письменника М. Гоголя. Головним є те, що булгаківський Майстер змальований як узагальнений образ митця. Ідея істинності мистецтва Майстра розкривається через систему протиставлень цього героя офіційному
А після подання рукопису роману на суд арбітрів радянського красного письменства він стає відкритим об’єктом для нищівної критики колег по літературному цеху. Вирізняє Майстра
Найпершим доказом істинності мистецтва Майстра є те, що написаний ним роман достеменно відтворював єршалаїмські події. Незаперечна достовірність цього “п’ятого Євангелія”, написаного Майстром через багато століть після розправи над Христом і на тлі розквіту войовничого атеїзму у СРСР” підкреслюється розповіддю свідка цих подій Воланда та сновидінням Івана, котре подається як органічне продовження цієї розповіді.
Тема істинності роману про єршалаїмську трагедію створює простір для численних паралелей між Майстром і Ієшуа. Так само, як Ієшуа, Майстер є носієм вічної істини, так само він через служіння цій істині вступає в конфлікт із владою і проходить свій хресний шлях. Однак, на відміну від Ієшуа, Майстрові бракує духовних сил витримати важкі випробування і в цьому є трагізм його долі. Морально зламавшись під натиском зовнішнього світу, він кидає рукопис у вогонь – тобто зрікається і свого мистецького дару, і своєї мистецької місії. Тим часом відмова від мистецтва означає для героя відмову від життя: він знаходить притулок у психіатричній лікарні та заспокоюється вірою у власне божевілля.
Таким чином він відмовляється від боротьби, від любові, від самого себе. Ось чому після смерті Майстра його душа, що зазнала трагічного зриву, потрапляє не до “царства світла”, а до царства “спокою”: “Він,- говорить вісник Божественної волі Левій,- не заслужив світла, він заслужив спокій”. Довгожданий, омріяний героєм спокій був водночас і знаком нагороди за його прижиттєві муки, і знаком прощення його людської слабкості.
У романі стверджується думка про фатальну приреченість носіїв вічних цінностей (істинної любові, істинного мистецтва, істинної моральності) у тоталітарному суспільстві, а звідси й тема трагічності долі справжнього митця.