Трагедія (грецьк. tragoedia, букв.: козлина пісня) – драматичний твір, який грунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об’єктивною неможливістю їх реалізації. Конфлікт Т. має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному, духовному планах, відзначається високою напругою психологічних переживань героя. Т. майже завжди закінчується загибеллю головного героя. Кожна історична доба давала своє розуміння трагічного і трагедійних конфліктів.
На
Климентина у всьому звинувачує фатум: “доля в справі тої винуватицею є”. Ідейно-художній зміст античної Т. зумовлювався міфологічним світосприйманням навколишньої дійсності греками. драматургія пізніших епох втратила міфологічне бачення світу. Конфлікти Т. того часу здебільшого крилися у суспільному ладі. Вже не фатум, не воля богів, а реальні соціальні обставини визначали долю персонажів.
У трагедіях В. Шекспіра (“Ромео і джульетта”, “Король Лір”, “Отелло”, “Гамлет”) герої виступають борцями проти старих усталених звичаїв і традицій. Події з життя шекспірівських героїв мотивуються внутрішнім розвитком їх характерів, що виявляються у відповідних обставинах. джульетта, Отелло, Гамлет вступають у поєдинок з суперниками, які сповідують протилежні, пов’язані з минулими часами, погляди на життя, й гинуть, ставши жертвою суспільства, що відмирає. Т. класицизму базувалася на культі античності та розуму.
Конфлікт у творах П. Корнеля (“Сід”, “Горацій”), Ж. Расіна (“Федра”) виник між почуттями героїв і їх обов’язками перед державою. Особисте й державне переплелося у непримиренному двобої. Пізніше, в епоху Просвітництва, конфлікт у Т. змінюється, Наприклад, у творах Вольтера його герої Заїра, Сеїд гинуть, обстоюючи просвітницькі ідеї, борючись з прибічниками соціального та національного гніту, фанатизму у вірі. В українській літературі зародження Т. припадає на XVIII ст. Першим твором цього жанру вважають “Трагедію о смерті посліднього царя сербського Уроша V і о паденії Сербського царства” М. Козачинського.
XIX ст, дало кілька зразків Т. (“Переяславська ніч”, “Кремуній Кодр” М. Костомарова, “Сава Чалий” І. Карпенка-Карого, “Оборона Буші” М. Старицького). Література XX ст. помітно розширила обрії української Т. 1918 з’являється твір В. Пачовського “Роман Великий”, події якого розгортаються у XIII ст. Родинна трагедія князя Ярослава Осмомисла стала предметом зображення у творі М. Грушевського “Ярослав Осмомисл” (1917). драматизму революції та громадянської війни присвячено трагедію В. Винниченка “Між двох сил” (1919).
Особа і революція, герой і народні маси – ця проблема порушується в Т. Я. Мамонтова “Коли народ визволяється” (І 922). Народною Т. глибокого соціального змісту став твір М. Куліша “97” (1924). Пізніше з’являються п’єси Ю. Яновського “дума про Британку”, О. Левади “Фауст і смерть”, Я. Баша “Професор Буйко”.