“Той дивовижний мир тривог і битв” (по поемі М. Ю. Лермонтова “Мцири”)

Помітне місце в художньому наследии Лермонтова займає поема “Мцири” – плід діяльної й напруженої творчої роботи автора. В уяві поета давно виник образ юнака, що вимовляє на порозі смерті гнівне, протестуюче мовлення перед своїм слухачем – старшим ченцем. У поемі “Сповідь” (1830 рік, дія провиходить в Іспанії) герой, укладений у темницю, проголошує право на любов, доторая вище монастирських уставів. Захоплення Кавказом, прагнення до изображению ситуацій, у яких з найбільшою повнотою може розкритися сильний характер героя, приводить

Лермонтова в пору вищого розквіту його дарування до створення поеми “Мцири” (1840 рік), що увібрав багато чого з болеї ранніх досвідів.

Перед “Мцири” була написану поема “Утікач”.

У ній Лермонтов развивает мотив відплати за боягузтво й зрадникство. Зрадник, що забув про батьківщину й борг, Гарун утік з бойовища, не помстившись ворогам за загибель батька й братів Але втікача не прийме ні друг, ні кохана, ні мати, навіть від мертвого від нього все відвернуться. У поемі “Мцири” Лермонтов розвиває ідею мужності й протесту, закладену в “Исповеди” і “Утікачі”.

В “Мцири” поет

майже повністю виключив любовний мотив, игравший настільки значну роль в “Сповіді” (любов героя-ченця до черниці). Цей мотив відбився лише в епізоді короткої встречи Мцири із грузинкою в гірського потоку. Герій, перемагаючи мимовільний порив молодого серця, відмовляється від особистого щастя в ім’я ідеалу волі.

Патріотична ідея сполучається в поемі з темою волі, як і у творчості поетів-декабристів Лермонтов не розділяє цих понять: в одну, але “полум’яну пристрасть” зливається в героя любовь до вітчизни й спрага волі. В’язницею становится для Мцири монастир, задушливими показуються йому келії, похмурої й глухими – стіни, боягузливі й жалюгідними – стражи-ченці, сам він – рабом і в’язнем. Його бажання довідатися, “для волі иль в’язниці на це світло народилися ми”, обумовлено жагучим поривом до свободе.

Короткі дні втечі – це для нього все життя. Тільки поза монастирем він жив, а не прозябал.

Тільки ці дні він називає блаженством. Волелюбний патріотизм Мцири найменше схожий на мрійливу любов до рідних гарних пейзажів і дорогим могилам, хоча герой тужить і про їх. Саме потому, що він істинно любить вітчизну, він хоче боротися за волю батьківщини. І поет з незмненной симпатією оспівує войовничі мрії юнака.

Про свого батька й знайомих Мцири вспоминает насамперед як про воїнів; не випадково йому сняться бої, у яких він перемагає, недаром мрії тягнуть його в “дивовижний мир тривог і битв”.

Він переконаний, що міг би бути “у краї батьків не з останніх молодців”. Хоча доля не дала Мцири зазнати упоение битвою, але всім ладом своїх почуттів він – воїн. Суворою стриманістю він відрізнявся ще з дитячого років.

Юнак, пишаючись цим, говорит: “Ти пам’ятаєш, у дитячі роки сльози не знав я ніколи”. Волю сльозам він дає лише під час втечі, тому що ніхто їх не бачить.

Трагічна самітність у монастирі закалило волю Мцири. Він біг з монастиря в грозову ніч: те, що злякало боязких ченців, наповнило його серце мужністю. Безстрашність і стійкість Мцири з найбільшою силою проявляються в битві з барсом. Герой не боїться смерті, тому що знає: у монастире його чекають лише колишні страждання.

Трагічний фінал свідчить про те, що наближення смерті не послабляє духу гериючи й моці його вільнолюбства Умовляння старого ченця не змушують його покаятися.

Він і тепер би “рай і вічність проміняв” за нескільки мінут життя серед близьких. Не його вина, якщо йому не вдалося стати в ряди борців за те, що він вважав своїм святим обов’язком: обстоятельства виявилися непереборними, і він дарма “сперечався з долею” Але переможенийний, Мцири духовно не зломлений. Нехтуючи своє оточення, Мцири почуттюет споріднення лише сприродой.

Ув’язнений у монастир, він порівнює себе із блідим тепличним листком, що виріс меж сирих плит.

Вирвавшись на волю, він прокидається разом із квітами. Дитя природи, він припадає до землі й довідається, як казковий герой, таємницю пташиних пісень. Йому зрозуміла суперечка потока з каменями, дума роз’єднаних скель, що жадають зустрічі Поема Лермонтова продовжує традиції передового романтизму. Мцири, повний полум’яних страстей, похмурий і самотній, що розкриває свою душу в оповіданні-исповеди, сприймається як герой романтических поем.

Однак Лермонтов, що створив “Мцири” у ті роки, коли створювався й реалістичний роман “Герой нашого часу”, вносить у свій добуток такі риси, яких немає в болеї ранніх його поемах.

Якщо минуле героїв “Сповіді” і “Боярина Орши” залишається совершенно невідомим, і ми не знаємо тих социальних умов, які сформували їхні характери, то рядка про нещасливе дитинство й отроцтво Мцири допомагають глибше зрозуміти переживання й думки героя. Сама форма исповеди, характерна для романтичних поем, зв’язана із прагненням повніше розкрити – “розповісти душу” героя. Подібний психологизм, деталізація переживань природні для поета, що паралельно створював зциально-психологический роман Виразне сполучення рясних метафор романтичного характеру в самій сповіді (образи вогню, полум’яності) з реалістично точною й поетично скупим мовленням вступу (“Один раз росіянин генерал… “).

Лермонтов увійшов у російську літературу як продовжувач традицій Пушкіна й поетів-декабристов і разом з тим як нова ланка в цепі розвитку національної культури.

По словаи Бєлінського, він вніс у національну літіратуру свій, “лермонтовский елемент”. Стисло пояснюючи, що треба вкладати в це определение, критик у якості першої характерної риси творчої спадщини поета відзначала “самобутню живу думку”: “Все дихає самобитною й творческою думкою”. Так, геній поета вніс в “дивовижний мир” романтизма реалістичні елементи – і візникнуло зовсім оригінальне произведение, безсмертна поема “Мцири”.