Перед вами схиляю свою голову, дорогі мої предки, та не можу змовчати, бо даремно ви мріяли, що ми матимемо нове життя, нову країну. Хоч вам і спала з очей полуда, та де взяти сили, щоб відвоювати втрачене? Ви ослабли, а ми ще такі малі, що годі мріяти про якісь зміни. Рідна земля нам стала чужою, бо то не наша земля, хоч ми й виросли на ній. Але страх сковує наші думки й наші вчинки.
Ми не живемо, а сновигаємо по цій землі, мов приблуди.
Що вже казати нам про наші права? Ми “не маєм права права мати”, ми тішимося нашим терпінням. О, те наше терпіння!
Чи,
Ми і це можемо!
Пан хоче, аби ми не розмовляли по-своєму? Не будемо! У нас тепер буде “общий язык”! Рідна земля?
А для чого вона нам? Братушка каже, що за добру чарку можна її продати? А чом би й ні?
Та за добру чарку ми можемо й подарувати. На! Бери, мені не жаль! Хай сама бідує, нам же що до того? Ми ось так собі помаршируєм: і раз! і два!
Ну то й що? Так, ми – хохли, ще й які хохли!
Буде зроблено! А нащо нам така земля? Нащо вона буде народжувати нових дітей?
Щоб вона нас, уже народжених, (кажуть, безхребетних) в дністрах реакторів топила, як отих байстрючат?
Та що ж це? Та як же? Боже, яке горе!
Нас так інколи обіймає жаль, він поглинає нас і пожирає, та що ми можемо? Он глянь – то наша мама. Боже милий! “Бреде цим світом, як селом, усіх минає, і регоче, і позолоченим ярмом, немов коралями, грімкоче… “
Боже милий, то що ж ми шанували? Якими ж недолюдками ми стали, коли свою рідну неньку ганьбили й зневажали, а тепер із жахом спостерігаємо її божевілля! Чиї ж ми сини?
Хто ми такі?