Теорія трьох стилів – вчення про стильові особливості різних жанрів художньої літератури і типів промов, сформульоване в працях античних філологів, авторів поетик і риторик (Аристотель, Горацій, Цицерон та ін.). Розвивалося в епоху Відродження, Просвітництва прихильниками класицизму (Н. Буало, Ф. Прокопович, В. Тредіаковський, О. Сумароков, М. Ломоносов).
Класифікуючи систему жанрів на “високі”, “середні” й “низькі” відповідно до сфер життя, станового поділу суспільства, автори нормативних поетик і риторик радили, які відповідно
Якщо ж пишеш про щось дуже важливе, то значення справи вимагає більш високого стилю висловлювання”. Т. т. с. модифікувалася в сучасній стилістиці у вчення про функціональні стилі мови, в літературознавстві – через нормативний характер згадується тільки в історії науки.