Теоретико-літературні поняття

III. Література кінця XVIII – початку XX ст.

Теоретико-літературні поняття

Епос

Епос – один із трьох родів літератури (поряд із лірикою і драмою), у творах якого життєвий зміст розкривається у формі авторської розповіді про людей і події.

Епічний твір (від грец. “розповідь, слово”) – художній твір, у якому зміст розкривається у формі авторської розповіді про події зовнішнього світу, основним предметом художнього відтворення є соціальне буття людей у його найрізноманітніших проявах і причинно-наслідкових зв’язках.

Новела

– один із видів епічних творів, близький за розміром до оповідання, але відмінний від нього надзвичайною стислістю у викладі, напруженістю розвитку сюжету, несподіваністю розв’язки; властивий глибокий психологізм у розкритті внутрішнього світу персонажів, відступи від норм усталеної побудови.

Оповідання – невеликий епічний твір про одну чи декілька подій з життя персонажа, що відіграють важливу роль у його долі. “Для оповідання характерні відсутність широкої мотивації подій, стиглість або відсутність описів, представлення персонажів переважно у сформованому вигляді.

Повість – розповідний

прозовий твір, більший за обсягом від оповідання, менший від роману, що має однолінійний сюжет, головних і другорядних персонажів.

Роман – великий і складний за будовою епічний прозовий твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів.

За змістом роман може бути:

– соціальний;

– соціально-побутовий;

– історичний;

– психологічний;

– філософський;

– сатиричний;

– пригодницький;

– біографічний;

– фантастичний (науково-фантастичний і фентезі);

– автобіографічний;

– готичний;

– химерний;

– детективний.

Жанрові різновиди роману:

– роман виховання (присвячений проблемі формування особистості)

– роман із ключем (персонажу відповідає конкретний прототип у житті);

– роман-подорож (різновид пригодницького чи сенсаційного романів, сюжет якого побудований на розповіді про подорож);

– роман у новелах (не має цілісної композиції, складається з кількох автономних новел, об’єднаних спільною ідеєю або темою);

– роман-епопея (розповідь про масштабні події всенародного значення, створення сильних характерів);

– роман-хроніка;

– роман у листах; роман-ріка;

– роман-балада – жанровий різновид роману, який містить ознаки балади (зокрема, домінування мотиву кохання жінки з демонічним єством у чоловічій подобі тощо).

Комічне

Комічне (від грец. “смішний, веселий”) – це естетична категорія, яка поєднує в собі смішне в житті та способи його відображення в художній творчості; це життєва суперечність, що стає у мистецтві об’єктом емоційно й естетично забарвленої критики – осміяння.

(Суперечності, що породжують комізм, різноманітні: невідповідність потворного прекрасному, мети – засобам, форми – змістові, дій – обставинам, внутрішньої порожнечі – привабливій зовнішності і т. д.)

Основні форми комічного:

Фарс – обмеження смішного лише зовнішніми діями, зовнішньою потворністю (будь-яка незграбність, смішні звички, недоліки у зовнішності, недоладні пригоди тощо).

Дотеп – влучний, стислий, часто афористичний вислів із сатиричним або жартівливим відтінком. Комічне в дотепі грунтується на несподіваності паралелі образу, переосмисленні вислову тощо.

Основні типи комічного:

Гумор (від лат. “волога, рідина”, тобто смішне до сліз) – вид комічного, коли про серйозне говориться із посмішкою, коли доброзичливому осміянню піддаються вади в характері, поведінці, зовнішньому вигляді людей, беззлобно-добродушне, жартівливе зображення смішних явищ (наприклад, Г. Квітка-Основ’яненко “Сватання на Гончарівці”, І. Карпенко-Карий “Мартин Боруля”).

Сатира (від лат. “суміш, усяка всячина”) – спосіб художнього відображення явищ дійсності, який знаходить вияв у різкому висміюванні негативного в суспільному житті й людських характерах; непримиренне, гнівне осміяння всього потворного (наприклад, І, Нечуй-Левицький “Кайдашева сім’я”, Г. Квітка-Основ’яненко “Конотопська відьма”).

Гротеск – вищий ступінь комічного, художній прийом у мистецтві, заснований на нарочито карикатурному спотворенні, порушенні форм і розмірів предметів, перебільшенні чи применшенні зображуваного, на поєднанні різких контрастів, сполученні реального з фантастичним, трагічного чи страшного з комічним, смішним.

Найпоширеніші види гумору і сатири:

– жарт (доброзичливий сміх);

– іронія (приховане глузування);

– сарказм (гнівне, дошкульне висміювання чогось).

Основні засоби створення комічних ситуацій та образів:

– бурлеск;

– травестія;

– пародіювання – висміювання або дискредитування когось через наслідування;

– гротеск;

– каламбур (від франц. “гра слів”) – дуже стислий твір, побудований на комічному використанні багатозначності якогось слова чи вислову або звукової подібності слів;

– шарж – зображення кого-небудь у навмисне спотвореному чи смішному вигляді.

Трагічне

Трагічне – зображення у художньому творі нещастя, страждання, безвихідного становища або загибелі людини.

Стародавня ГреціЯ

Причина трагічного – втручання фатуму у долі людей, які не могли цьому протистояти.

Епоха Відродження

Причина трагічного – невідповідність, суперечність між прагненнями героя і несприятливими суспільними обставинами.

Класицизм

Трагічне як наслідок конфлікту між почуттями героя та його обов’язками перед державою, народом.

Реалізм

Причина трагічного – несприятливі суспільні умови, реакційність громади тощо.

Романтизм, модернізм

Причина трагічного – невміння людини згармонізувати різні грані своєї душі, рівні буття.

Героїчне

Героїчне – найвище піднесення людського духу, відданість загальнолюдським ідеалам добра і справедливості, що виявляється у саможертовній боротьбі за їхню перемогу.

Драма

Найхарактерніші жанри драми:

Трагедія – драматичний твір, в основу якого покладено дуже гострий, непримиримий і життєво важливий для певної епохи конфлікт, незвичайний герой потрапляє у безвихідне становище, вступає в боротьбу з нездоланними в даній ситуації силами і часто гине (І. Карпенко-Карий “Сава Чалий”).

Комедія – драматичний твір, у якому сатиричними й гумористичними засобами відображається смішне в житті, висміюються потворні суспільні й побутові явища, негативні риси людей (М. Кропивницький “Пошились у дурні”).

Власне драма – драматичний твір, в основу якого покладено гострий життєвий конфлікт, напружену боротьбу й складні переживання персонажів, але розв’язка не має трагічного характеру, відсутня свідома настанова на комічне (Т. Шевченко “Назар Стодоля”, І. Франко “Украдене щастя”).

Жанрові різновиди драматичних творів

– Мелодрама – повчально-моралізаторський, підкреслено емоційний драматичний твір з гострою фабулою, в якому персонажі різко діляться на добрих і лихих; незвичайна доля позитивних персонажів, виняткові почуття і страждання викликають розчулення, щаслива кінцівка – почуття радості (М. Кропивницький “Дай серцю волю…”).

– Водевіль – невелика, часто одноактна весела п’єса, в основу якої покладено анекдотичну подію і в якій розмови героїв чергуються з жартівливими піснями, танцями; характерні проста композиція, динамічний сюжет, дотепність, гострота реплік.

– Трагікомедія – драматичний твір, у якому поєднані риси трагедії і комедії (І. Карпенко-Карий “Мартин Боруля”).

– Містерія – масова драматична вистава на сюжети релігійних легенд.

– Драма-феєрія – драматичний твір з казково-фантастичним сюжетом і персонажами (Леся Українка “Лісова пісня”).

Особливості композиції драматичних творів

Основу драматичних творів становлять монологи, діалоги, полілоги (тобто репліки) персонажів і авторські ремарки.

Репліка – кожне окреме висловлювання персонажа п’єси.

Ремарка – авторське пояснення для режисера й акторів, у якому описано обстановку на сцені, зовнішність героїв, їхні дії, жести, інтонації тощо.

Особливості п’єси:

– композиція: дії поділяються на яви (сцени, картини);

– портрети, пейзажі; авторські відступи, інтер’єри, екстер’єри відсутні або винесені в ремарки;

– розміщення розв’язки ближче до кінця драми.

Конфлікт – зіткнення протилежних інтересів і поглядів, характерів і обставин, яке покладено в основу дії: конфлікт може відбуватися між особою та суспільством, між персонажами, у свідомості героя; може бути явним чи прихованим, зовнішнім чи внутрішнім.

Прототип (прообраз) – реально існуюча конкретна особа, життя, характер, діяльність якої покладені письменником в основу створеного ним художнього образу.

Художня типізація – художнє узагальнення певних життєвих явищ у конкретних, індивідуальних образах і картинах. Відбираючи істотне, суттєве, властиве багатьом людям і явищам, письменник за допомогою образної уяви і художнього вимислу втілює це типове в індивідуальному образі.

Тип – це яскравий художній образ – персонаж, який концентрує в собі риси характеру, спосіб мислення певної групи людей або нації, залишаючись яскраво індивідуальним, неповторним.