1. Цивільне призначення поезії. 2. Наступність творчості Пушкіна. 3. Вірш Лермонтова “Смерть поета”.
4. Актуальність і злободенність їхніх віршів.
Повстань, пророк, і виждь, і внемли, Здійснися волею моєї, И, обходячи моря й землі, Дієсловом пали серця людей. А. З. Пушкін Широко й багатогранно творчість двох геніїв російської літератури А. С. Пушкіна й М. Ю Лермонтова. У їхніх добутках порушені найрізноманітніші теми Але існує, на мій погляд, одна тема, що найбільше яскраво визначає духовну близькість поетів. Це проблема призначення поета
На думку Пушкіна, поезія повинна мати високе цивільне призначення.
У вірші “Луна” Пушкін порівнює поета із цим унікальним явищем природи. Луна відгукується на будь-який звук, поезія повинна відгукуватися на всілякі зміни навколишнього світу. Як луна залишається без відповіді, так і поезія не завжди знаходить відповідне розуміння в людей. Пушкіна вважав, що талант – це Божий дарунок, що не розмінюється, не продається й не купується Лермонтов у вірші “Поет” прибігає до порівняння пера поета із клинком, що колись служив наїзникові, а тепер через непотрібність
Алегорично Лермонтов говорить тут про втрату поетом свого призначення.
Але в його словах присутнє надія на те, що клинок все-таки вирветься з “золотих піхов” і майстри слова знову знайдуть життєвість і силу почуттів, які будуть близькі читачеві. Прокинешся ль ти знову, осміяний пророк? Иль ніколи на голос мщенья Із золотих піхов не вирвеш свій клинок, Покритий іржею презренья.
В однойменних віршах “Пророк” Пушкін і Лермонтов, як мені здається, найбільше повно виражають свої думки про призначення поета і його служінні людям.
Ці вірші є як би двома главами одного добутку. У них однаковий ритм і стиль Пушкін написав свій вірш в 1826 році, через кілька тижнів після страти декабристів. Взявши в основу вірша окремі мотиви VI глави біблійної книги пророка Исайи, він далеко йде від біблійного сюжету, зображуючи иносказательно пророче призначення поета.
По тлумачному словнику слово “пророк” означає “релігійно-політичний проповідник, оратор”. У російської поезії XIX століття образ пророка служив для вираження самих передових суспільних ідей і асоціювався з образом поета-громадянина, викривача соціальних пороків Є відомості, що вірш Пушкіна “Пророк” входило до числа політичних, але інші вірші цього циклу до нас не дійшли. Пушкіна показує, як поет перетворюється в пророка. Він уважає, що в поета-громадянина повинен бути гострий погляд на происходящие навколо події, чуйний слух, що вловлює й не терпить фальш, мудрі слова, здатні змусити мислити й переживати й, звичайно, “вогненне, палаюче” серце.
Пушкіна ставить перед поетом завдання величезну, але здійсненну для теперішнього поета-громадянина Повстань, пророк і виждь і внемли.
Здійснися волею моєї И, обходячи моря й землі, Дієсловом пали серця людей. Через п’ятнадцять років в 1841 році Лермонтов створює свого “Пророка”. Це вірш як би продовжує пушкінське, показуючи подальшу долю його пророка.
Проголошувати я став любові И правди чисті ученья: У мене всі ближні мої Кидали скажено камені.
Лермонтовский герой не захотів залишитися серед людей ціною зради своїм переконанням, вірі й призначенню. Він прирікає себе на добровільне вигнання в пустелю, де йому “покірна тварина земна” і зірки слухають його мовлення. Лермонтов і сам не раз випробовував нерозуміння юрби. Життя в самоті здається йому єдиним, вірним виходом для того, хто хоче пізнати духовну істину.
Посипав попелом я главу, З міст біг я злиденним, И от у пустелі я живу, Як птаха, даром божої їжі.
У своєму “Пророку” Лермонтов, проводячи паралель між місіями поета й пророка, говорить про невдячність юрби до тих, хто несе їй правду. Перед нами сумна доля поета, що посмітив “дієсловом палити серця людей”. Люди відкинули його: Дивитеся ж, діти, на нього!
Як він похмурий, і худий, і блідий! Дивитеся, як він наг і бідний, Як нехтують всі його.
Але герой Лермонтова не озлобився на людей, не став похмурим отрицателем життя. І хоча в цьому вірші не говориться прямо ні про батьківщину, ні про волю, але воно наповнено пафосом індивідуального гордого подвижництва. Лермонтовский “Пророк” – це добуток про призначення поета, про вигнання й порожнечу навколишнього життя. Почуття самітності, роз’єднаності в царстві сваволі й імли (так назвав миколаївську імперію Герцен) було неминучим для теперішнього поета-громадянина.
Лермонтов сам випробовував це почуття, і воно повідомило його поезії характер трагічний.
Як і його “Пророк” Лермонтов мав сміливість багато чого висловлювати без прикрас і без пощади. Його вірш – це й міркування про свою власну долю. Сам він неухильно випливав по вибраному шляху. І ненависть до світла тільки загострювала його любов до “холодного мовчання” російських степів.
У віршах Лермонтова часто миготять рядка те Пушкіна, те іншого поета, що полюбився йому. Він продовжує думку вже існуючу, але продовжує по-своєму. І це найбільше дарування, продовжуючи думку, висловлену іншим, передавати думку нової, невичерпної, глибокої, повну поетичної сили, що скоряє покоління за поколінням.
Надзвичайно пронизливо й глибоко по своєму впливі вірш Лермонтова “Смерть поета”, написане їм після загибелі Пушкіна. Лермонтов бачить у Пушкіні поета, що є для нього ідеалом, далеким дріб’язковим образам, якому не потрібні порожні похвали й світські інтриги. І вмер він – з даремною спрагою мщенья, З досадою тайною обманутих надій.
Замовкли звуки дивовижних пісень, Не лунати їм знову: Притулок співака похмурий і тісний, И на вустах його сум. Пушкінський талант розцвів у період суспільного підйому, він особисто був знаком з багатьма декабристами. Лермонтов же затворів у реакційний час, що наступив після розгрому декабристського повстання. Але, незважаючи на це тимчасове розходження, творчість двох великих російських поетів, відбиваючи найважливіші й насущні потреби сучасності, перейняте вільнодумством, є одним із кращих прикладів високої гражданственности поезії