Тема любові піднімається А. И. Куприным у багатьох добутках. Ніжна й самовіддана Олеся, трепетна Суламифь, що віддало життя за свого улюбленого, гордо-спокійна князівна Віра – ці прекрасні жіночі образи викликають замилування силою своїх почуттів і залишаються в пам’яті читача. В оповіданні “Гранатовий браслет” тема любові розкривається в особливому аспекті – це тема любові нерозділеної, безмовної. Чи буває любов даремної? Щастя або горе йесет нерозділена любов людині?
У чому таємниця цього великого й прекрасного почуття?
Ніщо не порушує її щиросердечного спокою, якби не одне прикре непорозуміння – знаки уваги з боку якогось Г. С. Ж. І присланий їм подарунок на іменини княгині Віри – гранатовий браслет – здається героїні передвістям нещастя. Вона розсерджена непристойним, на думку суспільства, учинком Г. С. Ж., але в той же час
Вони одружуються, керуючись побутовими, життєвими або матеріальними міркуваннями: хочеться затишку, спокою, порядку, свого гнізда. Але любові, тої, котра “повинна бути найбільшою таємницею у світі”, “трагедією”, що не повинні стосуватися “ніякі життєві зручності, розрахунки й компроміси”, такої любові в цьому світі немає. Аносов знав два “схожих” випадки, але тільки схожих, тому що занадто багато було в них, на його думку, дурості й жалості.
Але ж любов повинна бути піднесеної й безкорисливої, “єдиної, всепрощаючої, на всі готової, скромної й самовідданої”. Про таку любов складають вірші поети, їй присвячують свої утвори художники й музиканти, про таку любов мріє в глибині душі кожна жінка. І коли Віра розповіла про дивну людину, що переслідує її своєю увагою, саме генерал Аносов висловив припущення, що змусило Віру Миколаївну глянути на обридлого Г. С. Ж. іншими очами: “…Може бути, твій життєвий шлях, Верочка, перетнула саме така любов, про яку марять жінки й на яку більше не здатні чоловіки”. Саме тепер Віра почуває, що їй “шкода цього нещасного”. Чоловік і брат вирішують побачитися з Жовтковим, щоб повернути подарунок і припинити переслідування їм княгині Віри.
Читач уперше зустрічається із цим боязким і соромливим героєм. Він дрібний чиновник і по своєму соціальному стані й бідності нагадує традиційний тип “маленької людини”. Але по багатству його внутрішнього миру, величі його душі й силі почуття назвати його “маленькою людиною” ніяк не можна. Йому смішні погрози Миколи Миколайовича “звернутися до влади”. Ніхто не може позбавити його головного почуття життя – любові до Віри Миколаївні: і у в’язниці, і в іншому місті він буде продовжувати любити її.
Тільки смерть може припинити це почуття, яким не можна керувати живучий на цьому світлі людині. І навіть князь Шеин відчув, що він присутній “при якійсь величезній трагедії душі”. Далі згущаються драматичні фарби: княгиня Віра захотіла “припинити якомога швидше” цю історію. Але Жовтків припиняє її єдино можливим способом – своїм відходом з життя.
Його посмертний лист Віра Миколаївна розвертає “з ніжністю, який вона в собі не очікувала”. Тільки тепер бачить вона силу й безкорисливість його любові, велич душі людини, що были для неї приводом для досади й обурення. Жовтків іде з життя, не дорікаючи Віру, завдяки за те, що вона була в його житті єдиною радістю. І слова, які складаються в думках Віри при звуках бетховенської сонати, – гімн справжньої піднесеної любові, що не вимагає нагороди. Така любов те саме що віра, тільки предметом обожнювання й поклоніння служить улюблена жінка: “Так святиться ім’я твоє”.
Така любов сильніше смерті, тому що люблячий не боїться її наближення – він славить ту, котру любить. Музика великого композитора викликає в душі героїні таке сум’яття почуттів, що мимоволі віриться в безсмертя душі, у велике почуття, що дає натхнення творцям творів мистецтва й оставляющее таку пам’ять пр
(2 votes, average: 2.50 out of 5)