Друга половина 19 століття в Європі прагне до експериментів (фр. експресіонізм). В Англії на рубежі 70-80-х рр виникло в першу чергу серед живописців напрямок прерафаэлитов. Цілий ряд художників засвоювали прийоми ранневозрожденческих художників. Це вплинуло й на Оскара Уайльда.
Він пише эстетический роман “Портрет Дориана Гріючи”.
У цій книзі авторський вимисел не обмежений строго рамками вірогідності, і реальність дуже своєрідно переплітається з фантастикою. Властиво, в історії гарного парубка Дориана Гріючи, що послужили моделлю
Юний красень Дориан Грій висловлює побажання, щоб він назавжди залишився зовні таким же, як у момент завершення його портрета, і із цієї миті протягом двадцяти років дії роману він зберігає все зачарування юності, а портрет, захований у його будинку, відбиває його теперішнє життя,
В “Портреті Дориана Гріючи” явний переклик з романтизмом. Тут доля художника і його створінь. Бэзил Холлуорд – талановитий живописець, що написав чарівний портрет.
Мотив двойничества також зближає з романтизмом: подвійне життя веде Дориан Грій: для всіх він благопристойний світський парубок, але для себе він знає, що його життя проходить у кублах, серед потолочі, на його совісті смерті, немає нічого святого, єдиний сенс життя – задоволення власного марнославства. Дориан засвоює викликані йому думки філософа, що краса – єдина цінність, вона виправдує всі, не пов’язана з відповідальністю, етикою
Роман прославляє красу й сам написаний чудово. Краса входить в 2 варіантах: природна (англійський парк) і творчість, створення художника (це те, у що перетворює талант, результат душі й умінь). З романтизмом зближає й казковий мотив, у результаті якого жива людина і його зображення міняються місцями.
Мотив портрета – цікава річ (схожа повість Гоголя про художника Черткове).
Дуже важлива думка про те, що деградація мистецтва впрямую пов’язана із занепадом високого мистецтва неправди, ілюструється й доводиться в романі еволюцією акторки Сибилли Вейн. Не відала, що таке любов, дівчина прекрасно фантазувала на сцені, брехала (в уайльдовском змісті), з успіхом граючи ролі багатьох шекспірівських героїнь. Довідавшись щире почуття, полюбивши Дориана, вона переживає різкий “занепад мистецтва неправди”, у результаті чого з нею як з акторкою відбувається трагічна метаморфоза: вона починає грати з рук геть погано (що фіксує навіть найдобріший Холлуорд).
Вона вимовляє єретичні слова про те, що мистецтво – тільки бліде відбиття справжньої любові, і Дориан жорстоко відлучає її від церкви: “Без вашого мистецтва ви – ніщо”. У розпачі вона отруює себе
Поняття “прекрасне” і “краса” (Уайльд пише це слово із заголовної букви) ставляться в передмові на самий верхній щабель цінностей. Повчання лорда Генрі і їхнє втілення – життя Дориана – начебто цілком відповідає такому розміщенню. Дориан гарний, і краса виправдує всі негативні сторони його натури й збиткові моменти його існування.
Той, хто заміряється на Красу, – незалежно від причин і помислів – сам стає жертвою, як, наприклад, Джеймс Вейн, брат нещасної Сибилли.
Портрет Дориана, як усякий щирий Твір мистецтва, відбиває його щиру сутність; мистецтво – от правдиве свідчення, от вірне дзеркало життя героя. Спроба Дориана у фіналі роману знищити надійно захований портрет завершується його власною загибеллю, а твір мистецтва неуничтожимо. Портрет у своїй первозданній красі буде жити вічно:
Увійшовши в кімнату, слуги побачили на стіні чудовий портрет свого хазяїна в усій красі його чудової молодості й краси. А на підлозі з ножем у груди лежала мертва людина у фраку. Особа в нього було зморшкувате, зів’яле, відразливе. І тільки по кільцях на руках слуги довідалися, хто це.
Таким чином, у самому сюжеті роману закладена головна ідея естетизму про безумовну перевагу мистецтва над реальним життям. Мистецтво як втілення прекрасного вічно, і тому гине герой, а залишається жити прекрасний, як і в момент закінчення роботи художника, портрет. Всі начебто б погодиться з теоретичними поглядами письменника
Заголовний герой у відповідь на питання герцогині Монмутской, чи допомогла йому філософія лорда Генрі знайти щастя, говорить, що “ніколи не шукав щастя”, шукав лише насолод, але знаходив їх “занадто часто”. В іншій бесіді Грій зізнається своєму вчителеві, що “був би радий помінятися з будь-якою людиною на світі” і що вбита людина счастливее його. Він тяготиться своєю “чудесним життям”, зізнається він один раз, що “так жити більше не хоче” і навіть дорікає лорда Генрі за те, що він один раз “отруїв” учня книгою
“Портрет Дориана Гріючи” – це эстетический роман у вищому змісті, що не пропагує эстетическую доктрину, а виявляющий її небезпеки. Своїм романом автор заявляє, що життя, кероване однією лише чуттєвістю, анархична й саморуйнівна
(2 votes, average: 3.50 out of 5)