Лариса дуже жалувала, що Юрія не отпевали по^-церковному: “Він так усього цього коштував, так би це “надгробне ридання творяще пісня аллилуйя” виправдав і окупив!” Вона майже боготворить Живаго, після його смерті вона залишилася зовсім одна, безпомічна, беззахисна, покинута. Тільки Юрій міг зрозуміти неї, вони були з ним майже одне ціле, “вони думали, як інші наспівують”, вони дихали тільки цією “спільністю”, тільки поруч із Юрієм Лару охоплювало те “віяння волі й безтурботності”, що виходило від нього. Лара була єдиною
Вона не “змагалася горем” з ними, здавалося, у неї були “особливі права на скончавшегося”, і всі родичі й друзі начебто почували й розуміли це. Лара так багато хотіла сказати Юрію, усе, що не встигла, не змогла сказати при житті, їй хотілося виплакати своє горе, посидіти поруч із покійним, насолодитися цим останнім побаченням. І вона стала прощатися з ним “простими,
Скільки в її житті було “долі схрещень”, як часто й зненацька з волі случаючи вона зустрічала Юрія Живаго, начебто сам Бог штовхав їхній друг до друга, начебто їх “вільна, небувала, ні на що не схожа” любов була призначенням понад, неминучим приреченням долі. І тепер спогаду опановували нею. Коли Тоня написала в листі Юрію, що вони розлучені назавжди, слово “ніколи” звучало дійсно страшно, пугающе й неминуче, хоча їх розділяло тільки відстань. “От я написала ці слова, чи усвідомлюєш ти собі їхнє значення?” писала Тоня. А тепер, у труни Юрія, Лара навіть жодного разу не вимовляє цього страшного слова, хоча їх розділяє не відстань, а щось непереборне: вона живе, а його вже ні, він десь в інший світі, де вона не може з ним. зустрітися
Але в неї таке відчуття, що вона однаково разом з ним, для неї у світі зараз існує тільки він один, вона з ним наодинці й навіть не зауважує, що в кімнату входять люди, що вони розмовляють, плачуть… вона говорить зі своїм Юрочкой, і для неї в її сльозах “щастя звільнення”. Вона не пам’ятає себе, вона “точно впала на саму глибину, на саме дно свого нещастя”. Напевно, їй представляється, що вона сама незабаром умре, тому що, раз Юры ні, їй теж кінець, і вона повна “темним, невиразним знанням про смерть, підготовленістю до неї”, начебто вона вже не в перший раз переживає втрату улюбленого, начебто “вона вже двадцять разів жила на світі” і в неї “цілий досвід серця”, як перенести таке горе. І вона те плаче, не в силах більше стримувати сльози, то мовчить, упадаючи в заціпеніння, забуваючи все происходящее навколо, і немов летить кудись із душею Юрія, переживає, як колись із ним разом, те “насолода загальної лепкою миру, почуття отнесенное™ їх самих до всієї картини, відчуття приналежності до краси всього видовища, до всієї вселеного”.
А навколо її всі так само пахнуть цикламени, бузок, начебто виконують реквієм, живі, яскраві квіти, які “так легко собі представити найближчими сусідами царства смерті”.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)