Театр корифеїв Карпенка-Карого

Його діяльність була пов’язана з іменами братів Тобілевичів – Іваном Карпенком-Карим, Миколою Садовським і Панасом Саксаганським та їхньою сестрою – Марією Садовською-Барілотті, Марком Кропивницьким і Михайлом Старицьким, Марією Заньковецькою, Любов’ю Ліницькою, Ганною Затирке-вич-Карпинською та іншими видатними акторами. Вони були справжніми подвижниками національного драматичного мистецтва.

У 1881 р. в Кременчуку був створений професійний український театр, який наступного року переїхав до Києва, звідки й почалася його

нова Історія. Основу репертуару корифеїв становили Твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, О. Островського, М. Гоголя та ін. Театр корифеїв мав великий успіх не лише в Росії, а й у Молдові, Польщі, на Закавказзі.

Величезна популярність митців, творчість яких була уособленням народного естетичного ідеалу, ніби провокувала царських чиновників постійно їм перешкоджати: виступи колективу в межах Київського генерал-губернаторства (а це, по суті, третина Наддніпрянської України) були заборонені. Не полегшив долю театру навіть гучний успіх і царське

схвалення гастролей у Петербурзі в 1886-1887 рр.

“Найбільший успіх мали п’єси “Наймичка” (пройшла 22 рази), “Наталка” (теж 22 рази). Обидві п’єси – при повнісіньких зборах (2 тис. крб). “Чорноморці” пройшли разів десять. “Доки сонце зійде” не мала успіху й пройшла тільки один раз. Успіх трупи був надзвичайний. Навіть те чиновництво, що зачерствіло в прислужництві й забуло своє національне походження, пробуркалося і говорило: “Я українець”. Українська “інтелігенція”, “тол-пой стоящая у трона”, що позбулася національного обличчя, мов той бурсак, що не знав, як звуться граблі, аж поки граблище не вдарило його по лобі, – заговорила рідною мовою і за щастя вважала вітати в себе наших главарів.

Трупу багато разів закликали до Катеринин-ського палацу, де ставили “Кума Мірошника”. Кум влазив в оріхову бочку, яку за щастя мали підтримувати два генерали. Нарешті трупою зацікавився сам Олександр III.

Для нього в залі “Демут” поставили “Назара Стодолю” і “Як ковбаса та чарка”.

На кону, поза лаштунками, біля вбиралень, під сценою і навіть у суфлерській будці сиділо безліч жандармів – і у формі, і переодягнутих. Театр – повнісінький. Усі дами в білому вбранні, пани – у фраках, військові – у парадній формі. Праворуч – на авансцені велика ложа, а в ній сидить цар. Після вистави нас запрошено до нього.

Пішло нас шестеро: Заньковецька, Садовський, Кропивницький, Мова, Максимович і я…

З другої кімнати ложі вийшов до нас цар, позад його стояла, ухмиляючись, цариця. Цар підійшов до нас зовсім близенько. Опишу протокольно цю сцену. Ми уклонились в пояс цареві. Пауза.

Я стояв майже перед царем. Високий, плечистий, із простим обличчям, облямованим широкою темно-рудою бородою, із сірими великими очима й здоровою лисою головою. Надінь на нього червону сорочку “на випуск”, сокиру в руки – простий тобі тесля.

Він довгенько постояв перед нами, заклавши праву руку за край мундира, потім кашлянув і промовив:

– Я давно збирався… і сьогодні із задоволенням прослухав виставу, особливо другу,

Просто чудово!

По паузі:

– Ви завжди тут граєте?

Усі мовчали, а Садовський відповів:

– Ми, ваша величносте, завжди граємо на півдні.

– Еге ж, на півдні…

Він знову зробив паузу, потім, звернувшись до Заньковецької, яка стояла поруч із Садовським, запитав:

– І ви на півдні?

Знову пауза, потім, усміхнувшись, питає:

– А скажіть, це складно, співати й одночасно танцювати? Усі мовчали, і знову Садовський одповів:

– Це, ваша величносте, звичка. Цар знову всміхнувся й промовив:

– Так, звичка!.. Мені дуже-дуже сподобалося…

Після цього він відступив крок назад, показуючи, що аудієнція закінчилася. Ми знову вклонились і вийшли”.

Історія театру була непростою: він то розпадався на окремі трупи, то знову об’єднувався. Зреалізувати на повну силу його потужний творчий потенціал не давали й імперські власті, і не надто вишукані смаки багатьох глядачів.

Доля українського театру залежала не лише від авторів та артистів, а й від “споживачів” театрального мистецтва. І саме в цьому була трагедія українського наддніпрянського реалістичного театру. Важко сказати, чи досягли б українські театральні вистави такого успіху, якби вони взагалі відмовилися від співів і танців, то не ставили б їх у такі контексти, що майже цілком знищували виховний характер сцени. До театру на Наддніпрянщині приходили зрідка селяни, що перебували в містах, але в інших випадках це була розвага для дрібних міщан і служниць, пізніше – для солдатів, яких після 1905 р. стали “запрошувати” до театрів.

Тим часом в української молоді зникла повага до “свого театру”, унаслідок чого театр утрачав свій вплив…

І все ж саме корифеї заклали основи національного драматичного мистецтва, класичного українського театру. Їхні традиції підхоплять і якісно розвинуть визначні вітчизняні майстри сцени й кінематографісти ХХ ст.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)

Театр корифеїв Карпенка-Карого