Для Толстого як письменника, для проблематики й поетики його добутків характерно різке протиставлення міський, світської й сільської, близької до природи життя. Контраст штучного міського й природного сільського, природного, уперше різко позначений в “Козаках”, становить головний зміст повести “Сімейне щастя”, дуже багато чого визначає в “Війні й світі” і в “Ганні Карениной”, а в романі ” Воскресіння ” становить вихідну, ключову думку. Але саме в “Козаках” руссоистский ідеал не затверджується, а переборюється:
Одна з важливих особливостей епічного ладу “Козаків” полягає в тому, що деякі головні, ключові думки висловлені в нехитрих словах простої людини – старого Ерошки. Він філософствує про життя, про війну, про релігійну віру, про відносини народів друг до друга. В оповідальній системі Толстого це новий крок порівняно із севастопольським циклом, передвістя “Війни й миру” і інших добутків наступних літ
Сюжет будується в “Козаках” зовсім не ідилічно. Зруйновано мрії Оленина про щасливу “природній”
Повість, однак, як і все створене Толстим, перейнята життєстверджуючим початком, заснованим на гуманізмі, людяності. Повість затверджує красу й значущість життя самої по собі. Жодне із творів Толстого не перейнято такою молодою вірою в стихійну силу життя і її торжество, як ” Козаки “. І в цьому змісті кавказька повість намічає прямий перехід до “Війни й миру”.
У творчій біографії Л. Н. Толстого “Козаки” зіграли особливу, зовсім видатну роль. Після невдачі з “Сімейним щастям” він чотири роки нічого не друкував і в листах до друзів запевняв, що зовсім відмовився від літератури
“Козаки” позначили рубіж. Це було відродження. Відразу після них побачив світло “Поликушка”, а потім почалася напружена робота над “Війною й миром”.
Товстої знову відчув себе “письменником всіма силами своєї душі”.
Пошуки вірного тону оповідання були в процесі роботи Л. Н. Толстого над “Козаками” особливо напруженими. Із самого почала повість створювалася в полеміці з романтичними творами про Кавказ. Замість уявлюваних поетичних картин, “Амалат-беков, черкесок, гір, обривів, страшних потоків і небезпек”, що рисуються Оленину, коли він їде на Кавказ, йому стояло побачити теперішнє життя, справжніх людей і природу у всій її первозданній природності. Але ці дійсні образи були не менш, а тільки інакше поетичні. Відтворити поезію реальності для Толстого – найважливіше художнє завдання. “Козаки” – одна із самих поетичних його книг
Не дивно, що він, що взагалі не писав віршів, почав з вірша (“Агов, Мариша, кинь роботу!”), потім пробував писати свою козачу поему ритмічною прозою, а в остаточний текст повести ввів багато пісень. Прекрасним віршем у прозі звучить оповідання про те, як раннім ранком Оленин раптом побачив гори. Рефрен “а гори…” задає високий поетичний тон всьому подальшому оповіданню
И поруч із цим – підкреслено ділові, із цифрами, майже етнографічні описи терских станиць, строго реалістичне оповідання про життя й побут гребенского козацтва. Епічний задум, “об’єктивна сфера” (за словами самого Толстого), Історія й характер цілого народу вперше при роботі над “Козаками” займали його з такий силоміць.
Працюючи над своєю кавказькою повістю, Толстой, безсумнівно, оглядався назад і сприймав Пушкіна й Лермонтова як своїх попередників
В 1854 році його вразили “Цигани”, яких він “не розумів” колись. У головному конфлікті повести (зіткнення “цивілізованого” людини із простими людьми, “дітьми природи”), у її назві й навіть у розміщенні основних персонажів (Алеко – Оленин, старий циган – старий Ерошка, Земфіра – Мар’яна, молодий циган – Лукашка) Толстой випливав пушкінської традиції й у той же час втілював у своєму добутку нові ідеї, співзвучні його часу
Залишивши Москву й потрапивши в станицю, Оленин відкриває для себе новий мир, що спочатку глибоко зацікавлює його, а потім нестримно тягне ксебе.
По дорозі на Кавказ він думає: “Виїхати зовсім і ніколи не приїжджати назад, не показуватися в суспільстві”. У станиці він цілком усвідомлює всю мерзенність, гидоту й неправду свого колишнього життя. Його відносини з козачкою Мар’яною – не флірт, не залицяння, а теперішня любов, що проясняє зміст буття
Однак стіна нерозуміння відокремлює Оленина від козаків. Самовідданий учинок (подарунок Лукашке коня) викликає лише подив і підсилює недовіра до нього станичників: “Подивимося, подивимося, що з нього буде”; “Экой народ продувної з юнкирей, лихо!.. Саме підпалить або що…”
Його захоплені мрії зробитися простим козаком не зрозумілі Мар’яною й у такий спосіб оцінюються її подругою Устенькой: “а так, бреше, що на розум взбрело. Мій чого не говорить! Точно зіпсований!” І навіть Ерошка, що любить Оленина за його “простоту” і, звичайно, найбільш близький йому із всіх станичників, заставши Оленина за писанням щоденника, не замислюючись радить кинути порожню справу: “що кляузи писати!”
Але й Оленин, щиро захоплюючись життям козаків, далекий їхнім інтересам і не приемлет їхньої правди. У гарячу пору збирання, коли важка, безперестанна робота займає станичників з раннього ранку до пізнього вечора, Оленин, запрошений батьком Мар’яни в сади, приходить із рушницею на плечі стріляти зайців. ” чиЛегко в робочу пору ходити зайців шукати!” – справедливо зауважує бабуся Улата. І наприкінці повести він не в змозі зрозуміти, що Марьина горює не тільки через рану Лукашки, а ще й тому, що постраждали інтереси всієї станиці – “козаків перебили”. Повість завершується смутним визнанням тієї гіркої істини, що стіну відчуження не здатні зруйнувати ні жагуча любов Оленина до Марьине, ні її готовність полюбити його, ні його відраза до світського життя й захоплене прагнення прилучитися до простого й милому йому козачому миру
(2 votes, average: 4.50 out of 5)