Один раз надвечір якийсь слуга, звільнений хазяїном, перечікував дощ під воротами Расемон. Сівши на верхній сходинці, він раз у раз торкав чиряк, що вискочив на його правій щоці. Хоча ворота стояли на центральній вулиці, нікого, крім цього слуги, під ними не було, тільки на круглому стовпі сидів цвіркун.
Протягом останніх двох-трьох років на Кіото одне за іншим обрушувалися нещастя – те ураган, то землетрус, то пожежа, то голод – от столиця й запустіла. У занедбаних воротах Расемон тепер жили лисиці й борсуки. У них знаходили притулок злодії.
Після заходу сонця тут робилося якось моторошно, і ніхто не насмілювався підходити близько кворотам.
Слуга, якому було нікуди податися, вирішив піднятися у вежу над воротами й подивитися, чи можна там укритися на ніч. Боязко заглянувши усередину вежі, він побачив там бабу. Присівши навпочіпки, вона при світлі скіпи виривало волосся в одного із трупів. Слуга кинувся на бабу, скрутив їй руки й сердито запитав, що вона тут робить. Перелякана баба пояснила, що вириває волосся на перуки.
Вона впевнена, що жінка, у якої вона рвала волосся, коли ввійшов слуга, не засудила
Оповідання баби вселив у слугу, що колись готовий був скоріше вмерти з голоду, чим стати злодієм, рішучість. “Ну, так не нарікай, якщо я тебе оберу! І мені теж інакше прийде вмерти з голоду”, – заричав він і зірвав з баби кимоно. Сунувши його під мишку, він утік униз по сходам, і з тих пор його ніхто не бачив
(2 votes, average: 3.50 out of 5)